«Запитай у чорної кішки…»

«Запитай у чорної кішки…»

Вітьку дражнили через те, що він любив котів. Називали «котячим татом». Хата Вітькових батьків – на околиці села. Далі – лісосмуга вздовж дороги. Сюди люди вивозили й залишали кошенят. А Вітька їх підбирав і приносив додому. За це його сварили, батько навіть за пасок брався. Але Вітька не каявся. І вдома з’являлася чергова маленька пухнаста знайда…

Узагалі, Вітькові батьки – люди добрі. Висварять сина, а потім гадають, де ж прилаштувати кошеня…

…Ядвіга перебралася в село, коли доньці Аліні виповнилося десять років. Не зі своєї волі. Екс-благовірний «переселив». Купив тут невеличкий будинок. Колишню спільну міську квартиру залишив собі. Живе там з новою пасією.

Єдине втішало Ядвігу: до міста недалеко. У неї там робота. Люди пішки ходять, якщо автобуса нема. Та й приміський потяг зупиняється.

Аліна не хотіла залишати своєї школи, однокласників. Але батько був невблаганний.

Улюбленим Аліниним місцем стала невеличка річка, що протікала за сільськими городами. Дівчинка влаштовувалася на товстій гілляці плакучої верби і сумувала.

Ядвіга часто знаходила тут доньку. Й сама, бувало, сідала поруч і також думала про своє. Як перешіптувалися сусідки, коли поверталася додому. Як зустріла чоловіка з молодою незнайомкою, виявилося – його студенткою, з якою зраджував. Як віддавала ключі від квартири новій господині. Як чоловік намагався пояснити десятирічній доньці, що таке кохання і те, що трапилось у нього з матір’ю, може спіткати кожну дорослу людину…

Аліну посадили за одну парту з Вітькою.

– У тебе кіт є? – перше, що запитав Вітька.

– Нема, – відповіла здивовано.

– Якщо треба, скажи. Чи ти не любиш котів?

– Люблю, але тато не дозволяв…

Котяча тема була зачіпкою, аби завести розмову з сусідкою по парті. І чому б не поділитись котиками, яких на обійсті бігало четверо?!

Кожна з однокласниць мала подругу. Та й дівчат в класі було менше, ніж хлопців. Тож Аліні в «подруги» дістався Вітька. Хлопчиська за те «дерли» з нього «лаха». А тим часом до вух місцевого люду дійшла історія Аліниної сім’ї. У виші, де викладав екс-благовірний Ядвіги, навчалися студенти з цього села. Діти «приклеїли» Аліні прізвисько «професорська цяця», хоча її батько поки до професора не дослужився.

Якось Аліна з Вітькою повертались зі школи і їм перебіг дорогу чорний кіт. Чи кішка. Дівчина схопилася за гудзика і три рази сплюнула через ліве плече. Хлопець розсміявся.

– Ти справді віриш у ці дурниці?

– Ну… так…

– А ти спитай в чорної кішки, чи їй приємно, що люди постійно її проганяють, сахаються. Ще й дехто по хвості дасть. До речі, в мене є такий класний чорний котик. Хочеш?

– Хочу. Але треба в мами дозволу запитати.

Наступного дня в Аліни з’явився кумедний маленький друг. Чорний, з білим вушком.

…У випускному класі Вітька ні з того, ні з сього вирішив податися в моряки. Від села до моря – сотні кілометрів. Та й Вітька ніколи великої води не бачив. Зате любив фільми про море. Шторми. Романтика. Гарна форма… Батьки відмовляли. Але хіба Вітька послухає?

Іспити успішно провалив, зате знайшов «морячку». Новина враз облетіла село: Вітька буде одружуватися. Наречена здалека. З-під Одеси.

– Та він ще зовсім хлопчисько, – перемовлялися в селі.

Дійшли чутки й до Аліни. Засмутилася. Вітька їй подобався. Можливо, і вона йому також. Хоча він про це ніколи не обмовився.

…Аліна подала документи до вишу, де працював батько. Але іспити на факультет іноземних мов провалила. Ядвіга була впевнена: колишній приклався. Не бажав, аби, як сам колись сказав, під ногами вештався хтось із його минулого. Хоча, Аліна – його єдина донька. Дітей із теперішньою дружиною не має.

Після цієї невдачі дівчина затаїла образу на всіх чоловіків світу. А тут ще новина про Вітьку…

Аліна вступила до вишу наступного року. В сусідній області.

…Зустріч однокласників планували через п’ятнадцять років після закінчення школи. Аліна вирішила: не піде. Адже прийнято розповідати про себе. Що вона розкаже? Незаміжня. Живе з матір’ю. Єдине, чим, на її думку, може похвалитися – це те, що працює в туристичній фірмі, де її цінують за гарне знання мов та відповідальність. І побачила трохи світу. Але розповіді про принади чужих країн, вартість тамтешніх готелів, чи діє послуга «all inclusive», про переїзди-перельоти, трансфери в даному випадку не на часі… Хіба, якби на зустріч приїхав Вітька, розповіла б йому про десятки котів, які влаштовують променад вузькими вулицями одного з міст Чорногорії, а вечорами збираються на теплих дахах тамтешніх старих будівель, зіронізувала подумки. Туристи люблять їх фотографувати. Коти навіть позують. Але, але… В колишнього однокласника інші турботи. Дорослі. Коти залишились в дитинстві.

А її, Аліну, зустрічає вдома кумедний котяра. Вдає ображеного, коли вона буває у відрядженнях. А потім стрибає на руки. Щасливо муркає. Щось розповідає на своїй котячій мові…

…Материна рідна сестра при кожній зустрічі втовкмачує Аліні:

– Ти б до психолога пішла. Це допомогло б вийти заміж. А то все чоловіче населення планети рівняєш до свого батька. Дитячі комплекси… Знаєш, скільки в нас неодружених чоловіків?! Хоча, й жінок не мало…

Тітка працює в статистичній установі. Тому цифри, відсотки і тому подібне – її все.

…Аліна поверталась додому пішки. Ще вранці від гарного настрою майже нічого не залишилось. Спершу завітали клієнти, які хотіли дешево, але мало не по-королівськи відпочити. Скандал влаштували. Потім в офісі пропало світло. Тобто, його не стало на декількох центральних вулицях. Зателефонувала співробітниця і сказала, що не зможе вийти на роботу: в дитини висока температура. А якраз сезон відпусток.

…Тепер дорога з міста до села стало коротшою. І Вітькова хата вже не була крайньою. Виросли новобудови. Село поволі підбиралося до міста.

…Після закінчення школи Аліна з Вітькою так і не бачилася. Він зрідка приїжджав до батьків зі своєю «морячкою». Потім приїхав з дружиною і малим сином. На зустрічі випускників Вітьки не було. Аліни також.

Біля хвіртки Аліну перестріла сусідка:

– Чула новину? Твій однокласник привіз сина хоронити.

– Який однокласник?

– Та ж Вітька. Його «морячка» аварію вчинила. Нетвереза була. Син дуже покалічився. Не врятували. Її посадять. Вітька, коли біда сталася, батькам нічого не хотів казати. Гадав, виживе малий.

– А похорон коли?

…Чи то сльози, чи дощ стікав по Вітьковому обличчі. Він нікого і нічого не бачив, крім домовини, в якій лежав його син.

Після похорону Вітька поїхав, аби залатвити справи й повернувся в батьківську хату.

Вітька не хотів нікого бачити, ні з ким не зустрічався. Можливо, тому, аби ні про що не запитували, не співчували. Сідав у свою автівку, їхав до міста. Шукав роботу. Вітька був будівельником. Доробився до виконроба. Тут, удома, йому було байдуже ким працювати. Навіть простим робочим. Головне, аби не сидіти вдома, не думати про те, що сталося…

Йому запропонували хорошу роботу в одній з компаній. І це був перший крок до нового життя…

…Минуло достатньо часу, відколи Вітька повернувся додому. Аліна так його й не бачила. Працювали в одному місті. Однією дорогою їздили на роботу і з роботи, проте зустрітися не вдавалося. Щоправда, Вітька їздив власною автівкою, Аліна – маршруткою або електричкою.

…Вона знову йшла додому пішки. На душі тяжко. Гадала, чим буде платити за мамине лікування. Їм нічого продати. Гроші, які відкладала, вже майже витратила. Просити в борг? А чим буде віддавати?

Почався дощ. Парасолі не мала. Ох, ті синоптики… Опадів не прогнозували.

– Вам далеко? Сідайте, підвезу, – біля Аліни загальмувала автівка.

Вона мовчки махнула рукою, мовляв, їдь, чоловіче.

– Аліна?! Привіт! На тобі лиця нема. І повні очі сліз. Що сталося?

– Вітька?!

Вона розповіла про маму. А він – про зустріч з ріелтором. Вирішив купити квартиру в місті. Дивився два помешкання. Раптом Вітька різко розвернув автівку:

– Їдемо в місто.

Зупинився біля банкомату.

– Яка сума тобі потрібна?

– Я… я не маю звідки борг повертати. Не треба… І як же твоя квартира?

– Квартиру будемо купувати разом, а зараз треба лікувати твою маму.

– Вітька, не бався в благодійника. Я поверну тобі гроші. Коли мамі стане легше поїду на заробітки.

– Не кажи дурниць.

– Це не дурниці.

Через дорогу поважно чалапала чорна кішка.

– А ти запитай у неї, дурниці це чи ні? – пожартував Вітька.

– А, може, це кіт.

Вони розсміялися. Алінин сміх пробивався крізь сльози. А Вітька сміявся щиро – уперше за багато часу.

Дощ припустив добряче. Блиснуло, загриміло. Кішка вмостилася на сходах одного з офісів. Спостерігала за чоловіком і жінкою, які обійнявшись, мокли під серпневою грозою. Мабуть, думала: дивні люди – хіба нема де заховатися?..

Ольга Чорна

журналіст, блогер, газета "Наш ДЕНЬ"





Loading...


Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares