Радісні обличчя, обійми… І хоч літа додали трохи сивини на скроні, здавалося, ніби час зупинився. Поверталися спогадами у дитинство, у безтурботну юність. Коли не було Інтернету, дорогих гаджетів, коли живе спілкування було набагато вищою цінністю, ніж сьогоднішні лайки у соціальних мережах.
З’їхалися, злетілися на цьогорічну зустріч 17 випускників далекого 1979 року. Серед них були і ті, хто пішов у великий світ після закінчення восьмого класу.
Зустріч продовжилася у місцевому храмі Георгія Побідоносця, де священик Олексій Вознюк відправив святковий молебень за здоров’я, за подальшу гарну долю. І цей світлий настрій ми понесли до школи, у клас, де колись навчалися. Хвилиною мовчання вшанували тих, хто передчасно пішов з життя. Немає уже з нами Миколи Целепка, Богдана Вознюка, Миколи Коляди, Віктора Мечика. Не зробила цьогоріч переклички і наш класний керівник Фелікса Олександрівна Душко. Тільки на сільському цвинтарі ми поклали квіти на її могилу.
Ця зустріч – як дорога додому. Хвилююча, щемка, тепла… Ті самі стежки ведуть до старенької школи, хіба плакучі верби ще більше схилили додолу розкішне гілля.
З особливим трепетом зайшли на подвір’я першої вчительки Галини Василівни Флорчук. Така ж рідна, як і колись. Впізнавала і розпитувала кожного, як склалося життя. Дякуємо, Учителько, знаємо, ви завжди хотіли, щоб ми були щасливі.
Щиро жаліли ми про те, що не приїхала на зустріч Пелагія Аполінарівна Ядвіжук. Наш улюблений класний керівник у четвертому класі. Добра і справедлива – такою ви для нас і залишилися, шановна Пелагіє Аполінарівно.
Життя розкинуло багатьох моїх однокласників по різних куточках України і світу. Цього дня вдалося зв’язатися з Катею Шимко, яка проживає у Донецьку, з Олексієм Бондарчуком, який замешкав у Петербурзі.
По-різному склалися наші долі. Дехто залишився жити у селі. Не завжди це просто, бо праця сільська нелегка. Декому довелося виїхати за кордон у пошуках кращого. Та, напевне, найбільше багатство, яке набули протягом життя, наші діти, онуки. А ще – любов до маленької батьківщини, куди ведуть усі стежки-дороги.
І наостанок від щирого серця хочу подякувати організатору зустрічі, нашому однокласнику і своєму доброму сусіду Василю Шведу. Ось уже незмінно кожних п’ять років він телефонує до всіх, збирає до альма-матер.
І кожна зустріч залишає в серці гарний слід…
