Ця дорога видається мені чомусь найкоротшою з усіх доріг у світі, хоч йти кілька кілометрів. Це – дорога додому. Праворуч – поле, ліворуч – ліс, а на весь обшир – блакитний відсвіт неба, по якому пробігають ласкаві промені сонця.
Вже серпень і про кінець літа нагадують тут пожовклі купки соломи, що залишили на пшеничному полі комбайни. Прохолодний подих повітря, яке хвилями набігає з лісу, змушує здригатися від холоду.
– Скоро осінь, – думаю я з гіркотою і жалкую, що так швидко збігає час. Колись я втішався будь-якою порою року, а зараз сумую чомусь за весною. Це і не дивно: десь на підході старість і тягар літ змушує шукати розради у мрійливому плині весняного дня. Тому то я з такою гіркотою зустрічаю осінь, і передчасно пожовтіла трава, що тягнеться вздовж дороги, навіває мені журливі роздуми.
– Скоро осінь! – нагадує мені листя дерев, що де-не-де набуває вже брунатних відтінків.
Мине небагато днів і жовтогарячий багрянець розмалює його у неповторні барви, і воно запалахкотить на сонці кольорами полум’я. Це буде надзвичайно красиво, але це буде не творча краса весни, а в’януча краса літа, що прощається з нами своїми журливими кольорами.
Є щось красиво-сумне у передосінніх барвах літа. Це, як в старості, коли волосся людини починає висріблювати сивина і хоч очі ще дивляться на світ із завзяттям юності, але на обличчі вже лежить відбиток довго прожитих літ. Лише сонце, цей невтомний мандрівник, котре, як і ця дорога, що біжить до села, не міняється роками. Скільки б разів тут не йшов, все – те саме: і дорога, і поле, і ліс, і сонце над головою. Воно кожного разу виглядає з-за горизонту і його лагідні промені пестливо торкаються мого обличчя. Його животворна сила допомагає мені забути всі прикрощі, що донедавна здавлювали груди пекучим болем. Я повертаю голову до сонця і воно приязно заглядає мені в очі. Я посміхаюся йому і пришвидшую кроки.
Ця дорога, якою я йду – найкоротша зі всіх у світі. Це – дорога додому…
