Ганнуся любила дороги. Вони видавалися їй дивними істотами, які знають, куди потрібно вести людей. У дитинстві запитувала дідуся: «Де закінчуються дороги?» «Бачиш, маленька, ген там дорога зливається з небом. Їй немає кінця», – відповідав. «Дідусю, але дорога, якою ми гонимо пасти, закінчується біля річки». «Ні, вона впадає в річку і пливе у світи…».
Старенький приклав руку до чола і мовив: «Ганнусю, дорога закінчиться там, де ти зупинишся».
Польову дорогу, ту, що «впадає» в річку, Ганнуся дуже любила. На ній порохи після перших крапель літнього дощу пахли сонцем. Спориші м’які, наче бабусина перина. А після дідусевих слів дорога стала для дівчинки гарною казкою, яка кликала в невідомість…
…Ганна почала зустрічатися з Віктором, коли навчалася у випускному класі. Він нещодавно повернувся з армії. Їхні села розділяв шмат поля і річка, у яку «впадає» дорога. Вони любили призначати побачення на улюбленій Ганнусиній дорозі. Хлопець був трохи засмучений, що дівчина після закінчення школи вирішила вступати до вузу, який розташований за добрих три сотні кілометрів звідси.
– По-перше, ще потрібно вступити. По-друге, я ж буду приїжджати додому, – розраджувала Ганнуся Віктора.
Коли Ганна поїхала складати іспити, Віктор рахував дні до її повернення. Він бажав, щоб вона стала студенткою. І непокоївся, аби мила сільська дівчина не загордилася у великому місті.
Коли Ганнуся закінчувала перший курс, померла Вікторова матір. Попри роботу водієм «швидкої» у місцевій лікарні, потрібно було виховувати брата з сестрою, давати лад городу й господарці.
– Вікторе, – якось завела мову рідна тітка, – одружуватися тобі треба. На Ганю чекаєш? Що вона там вивчає?
– Фізику і математику.
– О, Господи, кому в селі та фізика потрібна?! Шкільній математичні до пенсії ще далеко. Фізик також молодий. Не дурій, Вікторе. В Гані своє життя, в тебе – своє. Приведи до хати просту, роботящу дівчину. Про брата з сестрою подумай. Не обманюй себе, що Ганя повернеться в село заради тебе. А, може, вона там хлопця має. Ти звідки знаєш?
Родина щоразу наставляла Віктора на шлях істинний.
Ганнуся приїхала на канікули. Зустрілися.
– Тяжко тобі? – запитала.
Він у відповідь знизав плечима.
– Значить, тяжко. Я тут гостинці твоїм молодшим привезла. Дещо з одягу. Сподіваюся, сподобається.
– Ганнусю, повинен тобі сказати. Я одружуюся.
– З ким?
– Неважливо. Скоро.
Вона більше нічого не запитала і не сказала. Просто пішла… Віктор дістав з торбинки светрика для сестри, аби витерти сльози. Він ненавидів себе, що обманув Ганну. Яке одруження? З ким? Який же він дурень!..
– Дитино, не тримай зла на Віктора, – заспокоювала матір. – Не знаю з ким він хоче одружитися. Навіть не чула такого. Але йому справді важко самому раду давати, бути за батька-матір. Пробач йому…
…Віктор одружився майже через рік. З дівчиною-сиротою зі свого села. Тихенька, непоказна Оксана стала гарною господинею. Жодним словом не образила чоловікових брата і сестру. Віктор поважав дружину, але не кохав. Згодом залишив водійську роботу. Почав розводити худобу. Взяв у оренду кілька людських наділів. Вздовж дороги, яку любить Ганнуся. Зранку до пізнього вечора пропадав у полі. Оксана, не дочекавшись Віктора до обіду, брала ровера і везла їсти. Вона кохала чоловіка.
…Ганна залишилася працювати в місті, де навчалася. Вийшла заміж. Ярослав, чоловік, її кохав і шанував. Вони робили кар’єру. Були щасливими.
…Літнє надвечір’я пахло втомленим сонцем і доспілим збіжжям. Ганна йшла дорогою, що «впадає» у річку. Якийсь господар запрягав коні. Підійшла ближче. Віктор…
– Привіт! – мовила. – Як ти?
– Я обманув колись тебе.
– Не варто про це. Як живеш?
Вони сиділи на м’яких споришах і говорили, говорили… Добре, що не бачила Оксана чоловікових очей. У них було стільки ніжності… Він поглядом торкався Ганниних рук, волосся, уст. І потай соромив себе: перед тобою чужа дружина. Це скидалось на поцілунки душею.
– Вже сонце зайшло. Пора додому. Мама хвилюється. Я ж для неї і далі дівчисько. І тебе чекають.
Він запитав очима. Вона відповіла словами:
– Ми ще зустрінемось. Я так і не розповіла тобі, чому люблю цю дорогу.
Коні поволі рушили. Лоша ображено глянуло на Ганну: пізно вже…
Вони не призначали побачень. Просто, інколи випадково неначе зустрічались на дорозі біля поля, де працював Віктор. Їхні села ні про що не відали. Якби знали – осудили б.
…Цілий рік Ганна не навідувалась додому. Її з чоловіком закордонні партнери запросили попрацювати у їхній країні. Повернулись навесні. Після довгої розлуки з батьками поспішала в село.
– Тут така справа, доню: Вікторів син втопився, – сказала матір. – Взимку на ставу під лід провалився. Бачила недавно Віктора. Змарнів.
Вранці Ганна пішла до Вікторового поля. Нікого не було. «Це ж неділя!» – мовила сама до себе. Зустрілись наступного дня. Він плакав, схилившись на Ганине плече. Вона гладила його наполовину посивіле волосся.
– Навіщо жити, коли єдина дитина на тім світі? Для кого старатися?
…Після цієї зустрічі Гані довго не випадало побачитися з Віктором. Робота, відрядження… Коли ж приїхала до батьків, мати сказала:
– Оксанка з Віктором чекають дитину. Дівчинку.
…Ганна поверталася на своєму авто додому. У сусідньому селі, неподалік крамниці, побачила Віктора. Пригальмувала.
– Привіт! Забувала тобі розповісти, чому люблю цю дорогу. Вона впадає у річку і пливе у світи. Дорога закінчиться там, де ти зупинишся…
Ольга ЧОРНА.
