Немає нічого прекраснішого, ніж народження чогось нового… чи то дня, чи думки, чи плану, а в даному випадку і нового місяця… Бо це – надія і шанс чомусь порадіти, щось відкрити, спасти, наздогнати, змінити, встигнути ще доробити трохи розпочатих справ…
Я трепетно зустрічаю його, мій грудень, перший місяць своєї чергової зими, незважаючи, що поведе мене холодними і мінливими погодніми лабіринтами.
Небо першого зимового дня було сірим і похмурим, моросив дрібненький дощик. Мені здалося, він просто напував спрагле дерево мого життя.
Вечірня тиша вляглась над землею. Тьмяно засвітились ліхтарі і краплі цього холодного дощу, наче сльози, торкаються оголеного віття поснулих дерев та настукують якусь невеселу мелодію… прощальну… по золотих осінніх днях…
А я люблю, тебе, мій чорно-білий грудню. Люблю твоі запахи і кольори, я з роками ціную тебе все більше. Мені так хочеться залишити ще багато світлих слідів, аби лише стало мудрості…
Природа, як і ми всі разом, очиститься від бруду, від метушні, від смутку, проблем і тривог та застигне у чеканні чогось Величного… Пахне святами…
Я ж дякую Богу, бо Його плани завжди кращі за моі мріі і не ставлю собі зайвих запитань…
