Green Card

Green Card

1.

Він прокинувся від різкого стуку в вікно.

– Мироне, уставай! – упізнав хриплуватий голос напарника по праці  Василя.

– Що трапилося, друже? – увімкнув настільну лампу й став поспіхом одягатися.

– А чорт його знає… Рейки вночі перемело чи що… Одним словом, кілька цистерн з зрідженим газом зійшли з рейок, дві вибухнули й горять… Поквапся, на полустанку уже чекає дрезина, я гукну ще Івана та Павла…

2.

Зимові дні короткі й вже почало смеркати, коли, затягнувши останню гайку, хлопці, нарешті розігнули спини…

Мирон уже підходив до села, коли поряд, по відремонтованій ними колії, прогуркотів пасажирський «Москва-Прага». Ось мигнув сигнальними очима останній вагон, навздогін погнався білий вихорець і через мить потяг, вигнувшись шаблею на крутому згині, вочевидь малів у розмірах. Раптом насправді, а чи здалося, начебто із вагону десь по середині вилетів якийсь темний предмет. Наблизившись до того місця, справді побачив: у підніжжі урвистого насипу щось темніло.

Ним виявилась лежача ниць людська постать. Обережно перевернув навзнак тіло, котре  належало молодій жінці чи  дівчині.

На прохолодному зап’ястку намацав пульс – він був чіткий і ритмічний.

– Жива, слава тобі Господи! –  утішився. У підтвердження цього бідолаха глибоко вдихнула, напіввідкрила очі, ковзнула по ньому мутним поглядом, а тоді, повернувшись набік і, підкуливши під себе ноги, зібралась спати ось тут у сніговій постелі.

Узяв на руки, став поволі спускатися униз  до ледь помітної дороги, котра, пробігаючи попід насип  залізничного полотна, невеличким тунелем, з’єднувала два села в одному з яких він і мешкав.

3.

Роздягнувши до білизни, вклав на ліжко, вкутав теплою ковдрою, а тоді, розпаливши у кахельній групці, розвішав на спинки крісел її одежу.

Тоді зателефонував  до  хірурга, котрий пройшов добру практику, воювавши з його батьком в Афганістані. Батько загинув від прямого попадання снаряду, Григорій Петрович ставився до нього, як до рідного сина, якому чомусь аж ніяк не щастило в дотеперішньому житті.

– Доброго вечора. Вибачте, що турбую…

– Що трапилось, Мирославе?

– Тут така справа, до мене приїхала наречена…

– Що ж, вітаю!

– Зачекайте вітати… Річ у тому, що  я не можу добудитися… Вона спить…

– Що ж з нею трапилось?

– Не знаю… Після тої клятої роботи по ліквідації аварії дибав додому ледве помітною стежиною і у самому підніжжі крутого схилу в кучугурі снігу неподалік від залізничної зупинки побачив її… Знаків насильства нема, побоїв теж, запаху алкоголю не чути… Пульс чіткий, ритмічний, температура в нормі… Руки ноги цілі… Однак спить непробудним сном.

– Не переживай! Загрози її життю немає. Спи спокійно, і якщо вранці не прокинеться, зателефонуй мені. Візьму діагностику й з асистентом приїдемо…

–  Добре, дякую. На добраніч!

Втома брала своє й не роздягаючись, приліг на канапі.

4.

Настінний годинник пробив дев’ять разів, і він розплющив очі. Враз почувся глибокий вдих. Звівся на ноги, дивуючись, як заснув, увімкнув світло й поглянув на ліжко. Бліде обличчя гнітилося, мов хліб у печі, й бралося ледь  помітним рум’янцем, чорні, як терен, очі зорили широко й здивовано. Над ними  веселками вигнулись, аж наче сині, брови.

Вона якусь мить пильно дивилась на нього, тоді покосувала на кахельну грубку, де на кріслах сушилась її одежина, затримала погляд на комп’ютерному столі, ковзнула по набитій книжками шафі, котра займала всю протилежну північну стіну, й знову перевела на нього  очі.

– Як  же тебе звати, знайдо? – приязно всміхнувшись, запитав жартівливо.

Вона продовжувала мовчки дивитись на нього, а тоді, виставивши з-під ковдри обидві руки, зробила кілька специфічних жестів.

– Глухоніма! – пробурмотів з несподіванки. – Що ж мені тепер робити?

Мабуть, по губах дівчина здогадалась, про що він бурмоче, і зробила жест, котрий означав писання.

Підійшов до комп’ютерного столу, узяв ручку та  блокнот і подав їй.

Те, що незнайомка написала, шокувало! Мало того що глухоніма й, наскільки він міг зорієнтуватися, ще й, можливо, іноземка, бо отих кілька слів були написані англійською.

Увімкнувши ноутбук, набрав написане  й, коли з’явився машинний переклад, прочитав: «Хто ти? Що я тут роблю? Де я?»

«У мене в гостях…» Переклавши фразу англійською, подав  ноутбук і присів побіля неї на краю ліжка.

«Що зі мною?» – повернула ноутбук дисплеєм до нього.

Ось так, користуючись дивом техніки, продовжили знайомитись.

– Не знаю. Йдучи з роботи, побачив здалеку, як ти вилетіла на повному ходу з поїзда. Я взагалі дивуюсь, що ти собі в’язи не скрутила, скотившись з такого крутого схилу, лише знепритомнівши, й міцно заснула, прямо в сніговій постелі.

– І довго я спала?

Вона глянула на нього ледь не закоханими очима й він, відійшовши від шоку,  нарешті усвідомив, що ось тут, поряд з ним, сидить неперевершеної вроди літ двадцяти красуня. Сорочка щільно обіймає молоде тіло, вершечки повних, укритих літньою засмагою, грудей магнітом тягнуть його зір. Од чого в його очах її врода, мов квітка троянди, цвіте на повну силу, й тільки прикрість хвилями опікає душу, що отаке диво глухоніме, до того ж іншомовне.

– Ні, всього кілька годин.

– Мене звати Ліліана… А це ти? –  тицьнула на фото гарного парубка в білому халаті на заставці робочого столу.

– А, так. Звати Мирослав – студент п’ятого курсу медичного факультету, нині в академічній відпустці й працюю на залізниці.

– Чому?

– Нічим платити за навчання. Ото й вирішив заробити на це…

– Мені вже можна встати?

– Можна… Тільки не роби, будь ласка, різких рухів.

– Слухаюсь, – вона закрила ноутбук і подала його Миронові.

Звівшись на ноги, підступила до кахельної грубки, помацала ще вологі джинси, мило посміхнулась і щось показала жестом. Здогадавшись, що просить якоїсь одяганки, підійшов до шафи, узяв нові, куплені всього кілька днів тому,  спортивні штани, й подав їй. Та знову мило посміхнулась, та він завважив, як десь глибоко в її карих очах скокнуло два бісики, але не придав цьому  значення. Одягнувши штани та светр, що сягав колін, Ліліана підійшла до столу, відкрила ноутбук і написала:

– У тебе Інтернет є?

«А так!» – кивнув головою, клацнув на електричному продовжувачі клавішею й за віконною тюлевою фіранкою неподалік комп’ютерного стола, на роутері, замиготіли зелені вогники.

– Вечеряти будеш? – запитав уголос і показав жестом руки, підносячи уявну ложку до рота.

В очах німої, десь у самому кутику, знову спалахнув маленький бісик, вона ствердно кивнула головою і, зручно вмістившись у  комп’ютерному кріслі, заклацала клавішами, поринаючи у віртуальний світ.

5.

Годинник пробив вісім разів. Мирон розплющив очі: Ліліана, одягнута в уже висохлу одежину, сиділа за комп’ютером. Вгледівши, що він прокинувся, крутнулась в комп’ютерному кріслі й повернулась до нього обличчям. При денному світлі її врода квітнула, як троянда в саду. Зустрівшись з його поглядом і дивлячись на нього широко усміхненими очима, сказала чистою українською.

– Доброго ранку, Мироську!

Цей мелодійний низький голос прозвучав для нього, мов грім серед ясного неба, й від несподіванки він на якусь мить утратив дар мови.

– Дякую тобі! Ти врятував мене, привівши до тями, бо до ранку справді могла би замерзнути.

– А ти! Твоя витримка! Це ж треба не забутись і не видати себе, промовивши бодай слово, або здригнутися від різкого звуку.

– Моя мати вчителька в школі глухонімих і з маленьких літ я швидко вивчила їхню мову.

– То може зізнаєшся, хто ти?

– Я чемна й слухняна дівчина…

– І саме через це тебе поцупили…

– Ніхто мене не цупив, я їхала на завдання разом з групою наївних красунь, котрі повірили обіцянкам, що будуть працювати моделями, не відаючи, що, перевізши за кордон, продадуть їх у сексуальне рабство.

– На завдання? Чиє?

– Я закінчую юридичний поліцейський коледж, мене направили на практику. Оскільки я настирно вимагала доручити якусь справу, мені запропонували зіграти роль простої дівчини, котра теж прагне стати моделлю. Моїм завданням було вийти на організаторів цього бізнесу. Нас четверо їхали в одному купе до місця призначення, де нас зустрінуть, та сталося щось поки не з’ясоване. Телефоном попередили, що в останній вагон поїзда, який щойно рушив, заскочили мої переслідувачі…

Залишивши в купе телефон, сумочку з документами, сказала дівчатам, що йду до туалету. Мені потрібно було виграти кілька хвилин, аби ті, ввійшовши у наше купе, почекали, поки я повернуся. А сама щоскоріше вистрибнула, аби поїзд подалі від’їхав від того місця.

Коли ти  перевернув мене навзнак, я зразу прочунялась. Коли мацав пульс, намагався добудитися, вже була при повній свідомості.

– Чому так зробила?

– Не знаю… Скоріше з боязні, що ти викличеш поліцію, а чи швидку, а цього мені аж ніяк не хотілось…

На вулиці почувся автомобільний сигнал.

– Це за мною… Що ж, рада нашому знайомству! Таких, як ти, вже нині нема, – вона обняла хлопця й міцно поцілувала. – Проводжати не потрібно…

Наступного дня зателефонував Григорій Петрович.

– Повертайся, Мирославе, до навчання! На твій рахунок надійшла потрібна сума.

6.

Заходячи в кабінет, лікар Мирослав, глянувши на людей, що сиділи в черзі, зиркнув на молоду особу, й тільки в кабінеті він зрозумів, що вона схожа на одну знайому. Однак пригадати, хто вона й чи вже хоч раз була коли в нього, не зміг, і почав прийом.

Вона увійшла останньою.

– Як вам тут мається? – запитала англійською, від чого в нього тілом пройшов електричний розряд і він схопився на ноги!

– Ліля! Та бути такого не може!

– Може…

– Ну що ж, коли вже прийшла, то є на те якась причина.

– Є, й дуже серйозна. Надзвичайна!

– Часом мене не збираються арештувати? Прийшла попередити… Вже хоч до лейтенанта дослужилася…

– Я не по службі…Ти вже одружився?

– Ні, холостякую ще… Чекай, це ж скоро рік, як ти пропала. І раптом ні з сього ні з того згадала за мене, провінційного лікаря районного містечка.

– Серце мене болить…

– І ти що, зневірилася у професорах кардіології, прийшла до мене, провінціала, полікувати його.

– Твій діагноз точний! Ось моя карта хвороби.

Вона вийняла з сумочки пакет і поклала йому на стіл. Перегорнувши першу сторінку, він знову ледь не впав у ступор. Тут лежала «зелена карта», на котрій красувалась її фото.

– Оце твоя хвороба!

– Як бачиш… У тебе вже робочий день закінчився?

– Або що?

– Тоді ходімо зі мною…

– Куди?

– До загсу й розпишімось.

– Я нічого не розумію…

– Післязавтра їду оформляти документи на переїзд до Америки, самій не хочеться, ой, як не хочеться, так далеко їхати… Звідси й серденько болить…

– Ти тільки хочеш мені віддячити й забрати до Америки? А там…

– Усе залежатиме від тебе… Я згодна стати твоєю дружиною не тільки для переїзду, а й на все подальше життя.

Данило СИВИЦЬКИЙ. с. Мшанець, Теребовлянського району.





Loading...


Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares