Люблю коли дзеленчать зорі, наче дзвоники на різдвяних палицях колядників. Вечір і дзвоники зір нагадують, що ми далеко не одні під куполами небес.
Люблю як пахне матіола. Вона така маленька, непомітна, не має пишноти, її скромний вигляд важко назвати красою. А запах! О, в ньому можна потонути… Він огортає людину невидимими чаруючими павутинками незвіданого солоду, заворожує, п’янить, дурманить. Яка мала рослинка, а яка ширина аромату…
Люблю червоний борщ, приправлений часником і паприкою, зі смаженими пиріжками з картоплею і кропом. Така традиційна нехитра їжа смакує завжди. Насичує голод, частує душу. Український борщ, вишивана скатертина, пиріжки з картоплею – наче синоніми до слова “щастя”. Одні з його багатьох мільйонних елементів.
Люблю йти польовою запиленою дорогою з грудками землі під ногами, з подорожниками по краях, з синьоокими волошками обабіч, з ніжними маками, які щодня бачать очі сонця.
Люблю повітря після дощів, коли небо виплакалось і прояснилось, й останні краплі принесли веселку, таку ж давню, як і світ, таку ж красиву, як дівчина, що зібралася до шлюбу.
Люблю тумани, які табунами хмар осідають на землю, на дерева, на дахи будинків. І, наче кучеряві баранчики, кудись ідуть, ідуть… Мабуть, в свої полонини.
Люблю дивитись через вікно на зливи. Після них настає спокій. Люблю, коли горить свічка біля ікони. Люблю храми чистих душ, які чують зорі…
Люблю…
Неля ДРИБОТІЙ.
