Щирою дитячою душею казково вірилось у Святого Миколая довго, десь аж до класу п’ятого. Тай потім, навіть коли казку було розвінчано, все одно і далі хотілось вірити в доброго чарівника, що живе десь у високих плесах неба, має сани і коней летючих і раз на рік дарує щось гарне, смачне, в яскравих обгортках, пахуче і шелестке. Один письменник сказав, що люди не вірять в дива, але все таки їх сподіваються. І були сніги, і ялинки, кульки мандаринок, пряники, цукерки, іграшки…
Знаєш, в дорослому житті багато чого по-іншому, та хочеться вірити в диво. Хочеться… Однієї недільної служби у храмі стояла поруч з жінкою, в якої четверо діток. Таких гарненьких, милих, веселих дітлахів. Погода була сирою, холодною, а у неї таке благеньке-благеньке пальто, тоненький шарфик і зовсім затоптані старі черевички… І так, Миколаю, побажалось, щоби в неї було усе гаразд, і щоби не мерзла, і мала кошти на нове тепле пальто, і чоботи. І щоб діти були ситі і лиха не знали. Прийди тишком-нишком, так, як ти вмієш, і постав цій сім’ї щось,чого потребують.
Забажалось, щоб не було нужди, лиха, голоду, скитань. А була пісня, коляда, калачі, щоби хліб і до хліба, щоби курточки діткам, дублянку мамі, добротні чоботи татові. Щоби… щоби… Люди такі розумні, стільки всього придумали: польоти на місяць, відео з крилами, співаючі унітази, машини s-класу, сенсорну електротехніку, ліки від болю, роботів і банкомати… Але чому людство й досі хворіє на бідність?
Святий Миколаю, запряжи своїх баских білогривих коней у найкращі білосніжні сани, навідайсь з далеких країв до всіх нужденних, знедолених, відкинутих… І нехай цій багатодітній матері буде тепло, навіть коли надворі буде зимно-зимно…
Неля ДРИБОТІЙ.
