Впала ягідка калини, зірвана буйним вітром, на білий сніг. Розлилася мініатюрною калюжкою, червоною, наче кров. Залишилося сердечко: самотнє, голе, сумне. Недовго воно тремтіло від холоду. Прилетіла пташка – склювала. Кров ще довго палахкотіла на білому снігу під сірим зимовим небом…
Кап… Кап…
Скотилися гарячі краплини із воскової свічки. Застигли жовтими тьмяними зірочками на полотняній скатертині. Блискітки закружляли над вогнем – душами злинули до неба, пропали між білими хмарками. Залишили свічку самотньо скапувати у своїй одвічній тузі…
Кап… Кап… Кап…
Полилися струмками з ясних очей дівчини сльози. Тугою за коханим, вбитим на війні, скропили землю – виріс гіркий полин. Під вікном засизів, до шибки тягнеться, зазирає у хату.
Дорогою йшла жінка. Вона бачила калину під вікном, свічку на білій скатертині і дівчину, що плакала, вдивляючись у сиву далечінь. І полин, радше чула, бо вітер доносив його гірчавий аромат.
Сутеніло… Жінка зупинилася біля калини – задивилася у вікно. Хвилю постояла, присіла. Взяла на долоню червоного снігу. Дивилася, як він поволі розтікався червоною кров`ю поміж пальців і скапував, скапував, скапував, аж поки чорне полотно ночі не вкрило все навкруги.
Cкільки минуло часу жінка не зауважила. Без думок, без відчуття холоду і болю, вона наче задерев’яніла під калиною, біля вікна. А коли підвелася і глянула у шибку, то там вже було темно, так як і навкруги…
Раїса ОБШАРСЬКА.
(Ілюстрація з соціальних мереж).
