Лети собі пташко…

Із-за гори на сході сонечко виглядає, а за моїм вікном пташечка співає.

Вона співає-кличе мене на ту дорогу, що поза селом, де поля і ліс, де я ходила, зілля, гриби збирала, все бігом-бігом.

– Та не піду я, пташко, бо не маю сили, і хода не та. Не маю й радості такої, бо уже вдова. Якось все розпалось, а була ж сім’я… Тепер нема з ким порадитись, або й посваритись. Одне залишається – чекати телефонного дзвінка. І… далі жити.

– Лети собі, пташко, поки сонце встане, добувай діткам їжу, адже далі трудовий день настане. А ввечері сядеш у гніздечко і розкажеш пташенятам, як добре разом у кубелечку. Як добре, коли хтось щось порадить, коли засміється, і татова чи мамина долоня до дитячої голівки торкнеться.

– Ой, як добре, пташко, жити, коли пам’ятають, і про гарне чи погане колись та й згадають. Тож лети, моя пташко, до свого дому. Годуй діток і наставляй їх у самостійну дорогу…

Лідія КРОХМАЛЮК.






Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *