Із-за гори на сході сонечко виглядає, а за моїм вікном пташечка співає.
Вона співає-кличе мене на ту дорогу, що поза селом, де поля і ліс, де я ходила, зілля, гриби збирала, все бігом-бігом.
– Та не піду я, пташко, бо не маю сили, і хода не та. Не маю й радості такої, бо уже вдова. Якось все розпалось, а була ж сім’я… Тепер нема з ким порадитись, або й посваритись. Одне залишається – чекати телефонного дзвінка. І… далі жити.
– Лети собі, пташко, поки сонце встане, добувай діткам їжу, адже далі трудовий день настане. А ввечері сядеш у гніздечко і розкажеш пташенятам, як добре разом у кубелечку. Як добре, коли хтось щось порадить, коли засміється, і татова чи мамина долоня до дитячої голівки торкнеться.
– Ой, як добре, пташко, жити, коли пам’ятають, і про гарне чи погане колись та й згадають. Тож лети, моя пташко, до свого дому. Годуй діток і наставляй їх у самостійну дорогу…
Лідія КРОХМАЛЮК.
