Хоч вже срібна паморозь починає вимальовувати нам скроні, але для матері ми завжди чомусь такі, якими були колись. Може, тому так радісно спалахують неньчині очі, коли ми переступаємо рідний поріг. Для матері ми – ще десь там, в тому далекому дитинстві чи юності, що світлим спогадом тішать її душу.
Ох, рідна мамо! Літа вкрали твою молодість, а що дали взамін? Ти, як пташка, що пригортає своїх пташенят крилом. У твоєму серці – тільки любов.
Ми у вічному боргу перед матір’ю і завжди маємо пам’ятати, що нема нічого милішого у світі за неньку. Тож хай не зачерствіє наше серце до найріднішої людини. Шануймо кожну хвилину її життя. Материнська любов – це те найдорожче, що подарував нам Господь Бог…
Ігор ТОПОРОВСЬКИЙ. м. Хоростків.
