Весна тільки починалась – жовта пом’ята трава ще не стала зеленою, а заспані дерева тільки позіхали від затяжної зими… Йшла весна тихими кроками, нечутно, повільно, та вже все в природі знало: вона скоро буде – ніжна панна в зеленому пальто, у білому капелюшку з черемхою і пролісками. Вже повітря дихало надією, вже в усіх народжувалися нові мрії…
Ішла і я собі неспішними кроками, вслухаючись у сни сосен, в легенди дубів, у розмови мурашок… Аж тут чийсь хриплий голос мене перебив:
– Добрий день!
– Добрий, – відповідаю і йду далі від цього нав’язливого незнайомця.
– А Ви мене пам’ятаєте?
– Ні, – вдивляюсь уважніше, бо таки вперше бачу. Дядечко так засмутився, мені аж захотілося одразу збрехати, що я переплутала, і ми добрі старі знайомі. Та промовчала.
– Та як не знаєте мене? Я ж тут щороку прибираю… Мене тут всі знають…
– Та я сюди недавно переїхала, – виправдовуюсь, – це певно тому. Але тепер і я вас знатиму.
– І не забувайте вітатися зі мною, – наголошує чоловік.
– Та ні, що ви, вже тепер здороватимусь з вами завжди, – усміхаюсь цій дивній людині в сіренькому зношеному піджаку і з віником в руках.
– Я тут морозників насадив, а якась зараза повиривала. Треба знову принести їх буде – наново насаджувати. Як взнаю хто, то руки повідриваю! – сердито каже чоловік. І вже лагідніше до мене: – Ви любите морозники?
– Не знаю. Які вони?
– Та як? Ви не знаєте, як цвіте морозник?! – вже вкотре за сьогодні розчаровую нового знайомого. Аж мені соромно стало, що не знаю цих квітів.
– Але ж морозник так гарно цвіте. Я вам принесу наступного разу. Він не в’яне навіть на морозі! При мінус чотирнадцять. Уявляєте? Всі квіти гинуть, а йому хоч би там що!
Так захотілось мені побачити того морозника, той нев’янучий квіт… А ще подумала собі: а бувають і люди такі – морозники. Витривалі, незламні, стійкі. Когось подібні обставини «сильних морозів» би пригнобили, звели з розуму чи поставили на коліна, а інші витримують все. Як ті квіти, що хтось недарма їх назвав морозниками. І мені захотілось такого духу – зі сталі. Захотілося стати морозником…
Сивий двірник ще щось говорив… говорив… Та я вже того добре і не чула – в моїй голові кружляли вальс морозники-квіти, морозники-люди… Тож треба, живеш-живеш отак і здається тобі, що вже і щось трохи знаєш. іІвже трохи пізнав світу, і вкусив клапоть лиха…. А тут – бац, як сніг на голову: когось здивуєш, що не знаєш якихось там квітів, що цвітуть, та й цвітуть. І здивуєш когось тим своїм незнанням до майже повного розчарування.
І така я виглядала незнайка в очах того чоловіка, що не знала, куди й свої очі діти… І весь день було мені весело, що є такі квіти. І весь день мені було добре, що є й такі люди, схожі на ті квіти. І що є такий дивний чоловічок, який не втомлюється їх насаджувати, та ще й із захопленням про них розповідати випадковим перехожим.
І стільки вже води спливло з часу тієї, трохи дивної зустрічі, а мені і далі хочеться бути як оті морозники…
Неля ДРІБОТІЙ.
