Уявіть: біжить Азаров у вбиральню, поспіхом розстібає ремінь, а там – довжелезна черга.
– Колеги, товариші пропустіть, дайте пройти, розступіться, – майже волає на ходу та враз перед самими дверима зупинився, постояв хвильку і качиною ходою повернув назад. – Ех ви, хлопці, хлопці…
Те, що за тиждень до саміту у Вільнюсі, наш, не скажу – український, уряд навалив у сподні, вже ні у кого не викликає ані найменших сумнівів. І не тільки Кабмін, який, зазвичай, без дозволу Президента навіть пукнути боїться. Добряче смердить на усіх Печерських пагорбах – з Банкової, Грушевського, а найбільше – з будинку під куполом, у якому парламентська більшість «засланців» успішно саботувала євроінтеграційний процес.
– Ми дуже швидко йшли до Європи, – виправдовуються тепер захекані провладні політики. Мовляв, треба перевести подих, оглянутися, чи не заплили за буйки, бо можемо втопитися у відкритому морі демократичного світу.
А й справді, така загроза існує. Ось тільки не для України та українців, а для влади, котра точно не випливе, якщо не звільниться від баласту корупції і клановості, обов’язково потоне під вагою вкрадених мільярдів.
– Швидко йшли, – кажете? Та нікуди ви не бігли, а, міцно припнуті до шпилю Кремля, гасали по колу, наскільки дозволяла довжина путінського ланцюга.
Рада б душа до раю, та гріхи не пускають. Що є, то є. І навіть, якщо ми не знаємо про всі ваші безчинства, святими ви не станете. Ось тільки дуже хочеться вірити, що цього разу, народ змусить владу самотужки волокти цей гріховний тягар і не дозволить, як завжди, перекласти його на плечі 46 мільйонів українців.
Натомість, свій хрест ми несемо уже впродовж століть. І, якщо не дійшли до Голгофи, то тільки тому, що нам постійно вказували хибний шлях, збивали на манівці та, обіцяючи підсобити, непомітно, як павуки, вилазили на наші шиї.
Боляче нині відчувати, що Україну знову обікрали. Не чужоземці, а доморощені яничари. Не шапку поцупили, а мрію. Образливо, що нас знову обманули, так і залишивши стояти біля стели у горах Рахівського району на Закарпатті, яка символізує географічний центр Європи. Звідси до найближчого кордону з ЄС – 250 кілометрів.
Плакати чи бунтувати? Похнюпившись, сидіти у зачинених домівках, чи з гордо піднятою головою виходити на майдани та боротися за своє право на гідне життя? Мовчки сподіватися, що влада отямиться, чи активно спонукати її до виконання волі народу?
Відповідь на ці та багато інших запитань ми повинні дати сьогодні, бо завтра буде запізно. І навіть не тому, що вільнюський саміт Євросоюзу може відбутися без участі України, бо офіційний Київ «призупинив» підписання угоди про асоціацію. Буде пізно, бо, скориставшись нашою теперішньою безпорадністю, влада і надалі зможе безкарно множити на нуль сподівання українців на членство у європейській спільноті.
Голослівні пояснення таких своєрідних «пауз» у Президента, в уряду та у провладних депутатів завжди під рукою – то вітчизняна економіка не витримає перезавантаження, то Брюссель не обіцяє матеріально стимулювати «щирі» пориви Банкової (допоки там не пообіцяють, що інвестиції і кредити знову не осядуть у кишенях чиновників та олігархів – авт.).
Справжня ж причина завжди одна і та ж – лайна у влади забагато. У діях, в думках, намірах наших поводирів а навіть – у їхніх штанях від кутюр. Чи то з переляку, а чи з лютої ненависті до світу, у якому живе свобода.
Ех, хлопці, хлопці…
Олег ГРУШКОВИК.
