Дзеркало дивилося на Настю її заплаканими очима.
– Чому одним дістається все: краса, любов, а іншим – крихти? – запитувала чи то в дзеркала, чи невідь у кого.
Молодшій Настиній сестрі Лесі справді дісталося все. Коли дівчинка була маленькою, в селі її називали лялечкою. Потім стала улюбленицею вчителів. А що вже казати про парубків!
Настя сестрі не заздрила. Просто було образливо, що для батьків наче існує лише молодша донька. Коли мама йшла до магазину, не брала з собою Насті – тільки Лесю. Жінка тішилася, коли молодиці хвалили вроду її доньки. І найкращі обновки діставалися Лесі. А головне – батьківська любов. Молодшу пестили – на старшу погримували. Літніми ранками Леся ніжилася в ліжку, а Настя збиралася на пасовисько.
Якось Тоська, яка була в контрах з сусідами, під час чергової сварки випалила:
– Ти, Любко, не мною переймайся, а своїми дітьми. Навчи свою красуню хоча будь-якої роботи. Навіть за холодну воду не береться. Зате Настя в тебе за наймичку. Немов, не рідна дитина.
– А ти не вказуй, як мені жити, – відгризалася Люба. – І хай тебе серце не болить за Лесю. Їй, знаєш, який чоловік дістанеться?! На руках буде носити. В золоті моя дитина буде ходити. А Настя… хто ж винен, що вродою не вдалася. Якось прокапарає.
– А хіба не ти її народила?..
Настя чула розмову. Їй було так боляче, так боляче…
Часом дівчина потай від матері забігала до сусідки Тоськи. Здавалося, в цьому світі вона єдина людина, яка любила Настю. Гостра на язик Тоська була чудовою господинею. На весілля готувати кликали. І шила гарно. Бувало, пропонувала Насті:
– Допоможи-но мені. І вчися заодно. Як-то кажуть: пекти хліб і шити – завжди треба вміти.
Настя виявилася здібною ученицею. Їй подобалось шити і готувати. Коли про «уроки» довідалась Люба, влаштувала сусідці і старшій доньці скандал. І Настя вперше не змовчала:
– Мамо, вам і так діла до мене нема, крім: зроби, принеси, піди… Все для Лесі. А я прокапараю якось. Так?
Люба замовкла. Але затаїла на Тоську ще більшу злість. І на Настю, що з «контрою» здружилася.
Після закінчення школи батьки вирішили: хай Настя вступає в швейне училище. Бо люди в селі в зубах носять, мовляв, чи справді не нагуляла Люба старшу доньку, що так недбало до неї ставиться.
А Леся мала здобути вищу освіту. Зробити кар’єру. Вийти заміж за міського багатого і гарного хлопця. І жити, як у казці…
…Настю посватав Ромко з сусіднього села. Хлопець довго доглядав паралізовану матір. Працював будівельником. Коли матері не стало, Ромкові тридцятка минула. Подейкували, це рідня нараяла йому Настю.
У подружжя народилася дівчинка. Даринка. Природа зробила Насті з Ромком коштовний подарунок: їхня доня була красунею. В обох селах обговорювали цю новину…
…Леся, щойно отримавши диплом, завагітніла. Зізналася не батькам – старшій сестрі:
– Залишу те, що народиться, в пологовому будинку. Хтось підбере. Ніколи мені з дітьми няньчитися. Шкода, що аборт робити пізно.
– То виходь заміж.
– За того… ніколи! Це була помилка. І я її виправлю. Бо якщо заміж, то за достойного.
– А хто батько дитини?
– Яка різниця?!
– Лесю, не бери гріха на душу – не залишай дитину.
– Хіба що тобі привезу. Будеш бавити?
– Буду!
Заміж Леся таки вийшла. За художника-початківця, який і був батьком дитини. Але невдовзі розлучилися. Чоловік і батько з художника виявився нікудишнім. Як і матір та дружина – з Лесі.
Маленького Дмитрика сестра привезла Насті:
– Хотіла би його залишити в тебе на деякий час. Поки не облаштуюсь. Житла нема. І роботу треба шукати.
Настя з Романом погодилися доглянути за малим. А Леся про сина вмить забула…
Наступне Лесине заміжжя також виявилось невдалим. Її обранцем був учитель фізкультури. У подружжя народився Степанко. Чоловік не переносив плачу немовляти. І не мав жодного бажання хоча б інколи побути з сином. Зрештою, закрутив роман з іншою жінкою, про що зізнався Лесі. Та зі злості перенесла свої речі на квартиру до подруги, а малого привезла до сестри. Так у Насті з Романом з’явився ще один «подарунок».
Батьки Настю мало не з’їли. Вважали, було б краще, якби Леся здала сина в дитбудинок.
– Ти скоро дитсадок відкриєш! – репетувала на Настю матір. – Хай би дітиська йшли на інші руки! Вони мені не внуки і тобі ніхто!
– Вони – моє щастя, мамо. Троє маленьких щасть…
Роман відчинив перед тещею двері і спокійно мовив:
– Ніколи, чуєте, ніколи не підвищуйте голос на Настю перед нашими дітьми.
Після цього ображена Люба перестала розмовляти зі старшою донькою…
До дітей Леся не навідувалася. Вони для неї були чужими і не потрібними.
У гості до Насті з Романом часто приходила Тоська. Села були майже поруч – через став і пасовисько. Колишня сусідка приносила пошиті власними руками дитячі речі і плітки із-за тину. Розповідала, що Леся приїжджала додому то з одним кавалером, то з іншим. А останній був трохи бомжуватого вигляду. Проте заміж Лесю більше не кликали. За словами Люби, залицяльники були не варті її доньки.
…Об’явилася сестра на Настиному подвір’ї, коли хлопці вже стали школярами.
– Ти ж не сплавиш мені їх? – поцікавилася.
– А за що їм така кара?
…Настя з Романом не робили різниці між Лесиними хлопцями і своєю Даринкою. Тому й діти були між собою дружними. А Тоська після кожної гостини в Насті з Романом красномовно описувала, яка то гарна родина, які доглянуті діти. І заодно мало не останніми словами ганила Любу з чоловіком, які не визнають внуків. Діставалося й Лесі.
– А, може, вона ще десь позалишала своїх дітей, – наче, між іншим казала Тоська. – Он, скільки кавалерів за нею волочиться.
І селом йшов гуляти черговий поговір…
…Настя з Романом дітей вигляділи. Вивчили. Одружили. Вже й онуків від Дарини і Дмитра дочекалися. Скоро й Степан порадує внучкою. Усі обжилися в місті. Але на вихідні і свята часто приїжджають до батьків. Настя з Романом радіють за дітей. Просять залишити когось із внуків, аби веселіше було. Тільки затяті Люба з чоловіком не бачать цього щастя. Роками не переступали порога оселі старшої доньки. І Настю із зятем не хочуть у себе бачити…
…Леся з’явилася, коли в Насті з Романом зібралися всі діти й онуки. До бабусі з дідусем вперше привезли новонароджену Лілю – Степанову донечку. Відчинила двері. Родина обідала.
– Заходь, Лесю, – мовила Настя. – Пообідаєш з нами?
– Бачу, не бідують мої сини. На гарних машинах приїхали. Може, пора й про матір подбати?
– А ми дбаємо про нашу маму, – сказав Дмитро. – І про тата. Правда, Степане? Вони ж у нас найкращі.
– Але ж ваша мама… я. Скажи їм, Насте.
– Я давно сказала. Коли ще хлопці малими були.
– Тобі щось треба, Лесю? – запитав Роман. – Не просто ж так прийшла.
– Життя з моїм новим… е-е-е… цивільним чоловіком нема. П’є, буянить. То я подумала… Може, діти скинуться хоча на одну кімнату. Бо квартира належить тому вар’ятові. Нема мені куди йти.
– В село повертайся. Батьківська хата добротна. Є господарка, город.
– Що ти верзеш, Ромку? Яке село? Яка господарка? Коли батьки помруть, продам це все.
Розмову перебила Тоська:
– Усім добрий день. Почула, Настю, що твої діти з внуками приїхали. Думаю, гостинців принесу. От, тільки ноги щось погано слухаються. Ледве дошкандибала. І ти тут, Лесю? А-а-а, тепер зрозуміло, хто в Любки з Ромком гроші поцупив. Вони там на всю округу репетують. Недоглупали, що то їхня кохана доня… Чи я неправду кажу? Га, Лесю? Може б того… до дільничного зателефонувати?
Леся з переляку притиснула до грудей сумку, гримнула дверима і швидко подалася з подвір’я. А Тоська не вгавала:
– Уявляєте, Любка з чоловіком на смерть гроші складали. А нині таке сталося…
