Тетяна Ліщинська – вчителька і мама трьох неповнолітніх дітей, яка пішла на війну. Через півтора року вона – старший лейтенант, начальник групи психологічного супроводу та відновлення 63-ї бригади.
«Я мусила тут бути. Розуміла, що не можу ось так просто сидіти і чекати на перемогу. Довгий час я оббивала пороги військкомату і просила, щоб дали можливість служити. Зазвичай чула відмови, бо я жінка, ще й самостійно виховую трьох неповнолітніх дітей.
Коли мене взяли, була ейфорія, що нарешті я досягла свого. Але не приховуватиму, був і страх, вагання. Поки я не потрапила в 63-ю бригаду. Тут стало спокійніше.
Моя мама дуже плакала, але потім прийняла мій вибір. Діти теж підтримали. Вони і мама – мої крила, моя броня, моє натхнення. Моє все!
Війни не виграють лише люди з автоматами. Все має бути в комплексі.
Коли бачу позитивну динаміку в роботі з військовим – це для мене найкращий ресурс. Тоді я вкотре переконуюсь, що тут моє місце.
Найважче – не пропускати кожну історію військового крізь себе. Я досі цьому не навчилась.
Можу твердо сказати, що тут, в 63-й бригаді, я не зіштовхувалась гендерними стереотипами чи сексизмом. Жартуємо, звісно, але це все на одному рівні.
Після перемоги хочу працювати в центрах реабілітації. Роботи буде дуже багато. Інакшого свого майбутнього я просто не бачу», – розповідає Тетяна.
Група комунікацій Тернопільського ОТЦК та СП.
