Пілігрим

Пілігрим

Сірі сутінки повільно влягалися на зморену землю. Молодий легіт лагідно цілував  заплакану вербу й розчісував їй довгі й пишні коси, що ніби вросли у дзеркальну гладінь озерця. Вона крадькома милувалася вродою, а він буцімто  хотів завадити і легким подихом струшував срібну парчову плахту, що, вібруючи пестливими хвилями, розчинялася в обіймах самотнього берега.

За ширмою сльозопаду журливої верби стояла  вродлива дівчина. Вона ніжно й схвильовано торкалася розкішних віт, поглядала на годинник, що начебто   навмисно сповільнював свій ритм. Здригалася від найменшого шуму. Раптом чітко відчула шурхотіння  ходи в темряві. Тіло лихоманило, а серце, мов підбитий птах, що зболено б’є крильми, здавалось от-от вилетить із грудей. Усе її єство нібито відчувало наближення холодного вітру перемін.

Хлопець, відчинивши завісу густого спадливого вербовиння, підійшов упритул і  знесиленим, безпристрасним поглядом глянув на неї. Якось дивно доторкнувся плеча, і холодний мінорний акорд відлунням відбився у її серці, щемливо розповзався тілом, повертаючи до дійсності. Між ними стояла невидима стіна відчуження. Кудись поділися слова, що недавно пливли дзвінкою річкою, змащували бальзамом їхні душі, зігрівали серця. Це тепло вона відчувала  у світанкових росах, шелесті вітру, плачі дощу, іскристих променях сонця, що, здавалося, належали тільки їм обом. А тепер він стояв перед нею – далекий і чужий…

Очі, в яких колись горів пекучий вогонь, що зігрівав її душу донині й міг розтопити кригу – згасали. В агонії ледь-ледь жевріла малесенька вуглинка. Ставши свідком дотліваючого багаття, руною останньої меланхолійної ноти  фіналу недописаного роману –  вона, як головна героїня, забула слова, але цієї  хвилини вони були недоречні, зайві. Поблякла й непрошена сльоза перлиною завмерла на віях. Безмовна ніч співчувала як могла, накривши її тремтливі плечі  зоряним светром, а таркатий місяць раз у раз пірнав у бліде плесо неба і,  виринаючи, прислухався до розмови двох зранених сердець, що губились у  німому передзвоні.

Його очі видавали, що він десь далеко, а її – туманіли і втрачали блиск. Берегти пам’ять про  стрічі  не просила. Якщо розлюбив – по-іншому не міг. Це його право і вибір. Будь-яка живність прагне кращого. Бджола, щоб отримати духмяний мед, летить на пахучу  квітку, що вабить красою і п’янким ароматом, птахи поспішають на південь, залишаючи  змертвілі поля… а навесні повертаються до рідного тепла.

Пломеніла в  душі дівчини незламна віра. Вона знала, що колись він  знесиленим пілігримом загляне, після довгих безсонних ночей  у бездонну глибину її кришталевих озерець і жевріюча вуглинка, яку побачила у куточку його очей,  розгориться,  заполум’яніє пишними султанами суцвіть…

Василина ВОВЧАНСЬКА. м. Тернопіль.






Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *