Сірі сутінки повільно влягалися на зморену землю. Молодий легіт лагідно цілував заплакану вербу й розчісував їй довгі й пишні коси, що ніби вросли у дзеркальну гладінь озерця. Вона крадькома милувалася вродою, а він буцімто хотів завадити і легким подихом струшував срібну парчову плахту, що, вібруючи пестливими хвилями, розчинялася в обіймах самотнього берега.
За ширмою сльозопаду журливої верби стояла вродлива дівчина. Вона ніжно й схвильовано торкалася розкішних віт, поглядала на годинник, що начебто навмисно сповільнював свій ритм. Здригалася від найменшого шуму. Раптом чітко відчула шурхотіння ходи в темряві. Тіло лихоманило, а серце, мов підбитий птах, що зболено б’є крильми, здавалось от-от вилетить із грудей. Усе її єство нібито відчувало наближення холодного вітру перемін.
Хлопець, відчинивши завісу густого спадливого вербовиння, підійшов упритул і знесиленим, безпристрасним поглядом глянув на неї. Якось дивно доторкнувся плеча, і холодний мінорний акорд відлунням відбився у її серці, щемливо розповзався тілом, повертаючи до дійсності. Між ними стояла невидима стіна відчуження. Кудись поділися слова, що недавно пливли дзвінкою річкою, змащували бальзамом їхні душі, зігрівали серця. Це тепло вона відчувала у світанкових росах, шелесті вітру, плачі дощу, іскристих променях сонця, що, здавалося, належали тільки їм обом. А тепер він стояв перед нею – далекий і чужий…
Очі, в яких колись горів пекучий вогонь, що зігрівав її душу донині й міг розтопити кригу – згасали. В агонії ледь-ледь жевріла малесенька вуглинка. Ставши свідком дотліваючого багаття, руною останньої меланхолійної ноти фіналу недописаного роману – вона, як головна героїня, забула слова, але цієї хвилини вони були недоречні, зайві. Поблякла й непрошена сльоза перлиною завмерла на віях. Безмовна ніч співчувала як могла, накривши її тремтливі плечі зоряним светром, а таркатий місяць раз у раз пірнав у бліде плесо неба і, виринаючи, прислухався до розмови двох зранених сердець, що губились у німому передзвоні.
Його очі видавали, що він десь далеко, а її – туманіли і втрачали блиск. Берегти пам’ять про стрічі не просила. Якщо розлюбив – по-іншому не міг. Це його право і вибір. Будь-яка живність прагне кращого. Бджола, щоб отримати духмяний мед, летить на пахучу квітку, що вабить красою і п’янким ароматом, птахи поспішають на південь, залишаючи змертвілі поля… а навесні повертаються до рідного тепла.
Пломеніла в душі дівчини незламна віра. Вона знала, що колись він знесиленим пілігримом загляне, після довгих безсонних ночей у бездонну глибину її кришталевих озерець і жевріюча вуглинка, яку побачила у куточку його очей, розгориться, заполум’яніє пишними султанами суцвіть…
