…Усе почалося з парку, де любила гуляти Олена. От і цього разу, вкинувши в торбинку пляшку води – післяполудневе сонце припікало, – пішла на прогулянку. А ще тут продавали смачнюче морозиво. Кульками. У вафельних ріжках. М-м-м…
На одній з лавок було розкладено зо два десятки книг. А їхня продавчиня – дівчина років чотирнадцяти – сиділа в інвалідному візку. Вона ні до кого не зверталася, аби глянули на її товар. Просто чекала, що хтось зупиниться…
Біля «смачного» кіоску збиралася черга. Дорослі й діти хотіли чим швидше отримати холодного смаколика. Олена також пришвидшила крок. Майже минула лавку з книжками. Та враз зупинилася, оглянулась. Зустрілася поглядом з продавчинею. В її очах було щось таке…
Олена привіталася. Почала переглядати книги. Дівчина назвала ціну. Саме стільки було на морозиво в Олени.
Вона вибрала книгу американської письменниці, яка давала поради, як зробити так, аби мрії збувалися. «Фантастика, – подумала. – Наші суспільства різні. І якщо там подібні поради працюють, то тут не працюють жодні». Але книгу купила.
– Приємного читання, – побажала дівчина.
У цей момент біля лавки зупинився чоловік з кокер спаніелем. Атлетична фігура, дорогі парфуми, легка неголеність. Такий собі мачо. Брутальний мачо. Ні, брутальний кокер. Так Олена подумки нарекла незнайомця з собачкою.
Здивувалася, коли брутальний кокер почав приглядатися до книг. Невже такі щось читають? Уподобав детектив. Простягнув продавчині крупну купюру.
– У мене немає стільки здачі, – сумно мовила дівчина. – Сьогодні лише ця пані купила книгу.
– Ти розпродуєш домашню бібліотеку? – запитав.
– Дещо… У нас велика бібліотека. Я… ми… збираємо гроші мамі на лікування.
– Здачі не потрібно.
– Дякую, – майже прошепотіла дівчина.
Олена минула «смачний» кіоск, знайшла порожню лавку й розкрила книгу. «Хто сказав, що мріяти – шкідливо? Навпаки! Шкідливо не втілювати мрії в життя…», – почала читати.
Але думками повернулася до дівчини в інвалідному візку. Про що вона мріє, коли бачить, як її однолітки ходять, бігають? Коли вибирає з домашньої бібліотеки книги на продаж? Здогадатися не важко. Ще б ті мрії збувалися…
А брутальний кокер? Цікаво, які в нього мрії?
В Олени ж було завжди багато мрій. А зараз їй би закінчити писати дитячу книжечку. Ні, вона не письменниця. В неї зовсім інша професія. Писати для дітей – це хобі.
Коли Олена була дитиною, казки її оминали. Вони приходили до інших дітей. Мама багато працювала, була втомлена. Їй не до казок. У батька була інша сім’я. Він розповідав казки своєму маленькому синові. Олена сама придумувала різні історії. Втікала у вигаданий світ. Повертала туди батька. І знову була щасливою. А потім плакала…
…Героїня її книг дівчинка Біляна. Маленька мрійниця. Її вигадки мали чарівну властивість. А ще вона здійснювала таємні бажання дітей, а інколи й дорослих, залишених самотніх тварин, рослинок… Біляна вміла відчувати душу всього живого…
Олена вже знала фінальну розповідь своєї книги. Біляна здійснить мрію дівчини в інвалідному візку. Мрію про здорову маму…
Олена гуляла парком і подумки писала історію. Найдовша алея була майже порожня. Затінку тут не було. І раптом… маленька пір’їнка кружляла в гарячому повітрі. Олена підставила руку і пір’їнка сіла на долоню. Глянула в небо. Де ж той птах чи птаха? Не видно…
– Пір’їнка від ангела, – мовила сама до себе Олена. – Дякую за подарунок, любий ангелику…
В Олени нині – День ангела. Вона подарувала собі книгу про мрії. А тепер отримала ще й пір’їнку…
…Вона ще декілька разів розминалася з брутальним кокером та його спаніелем. А от дівчини в інвалідному візку довго не було. Олена купила б у неї ще декілька книг. Але на лавці, де розкладала свій мудрий крам дівчина, сиділи інші люди…
Невдовзі й брутального кокера не стало…
…Зустріла дівчину згодом. Разом із мамою. Молода, але з ранньою сивиною жінка, неквапом котила візок. Олена й дівчина упізнали одна одну. Усміхнулися.
– Дякую, що тоді купили в мене книгу, – мовила дівчина. – Пам’ятаєте чоловіка зі спаніелем? Він допоміг нам… мамі, тобто.
– Брутальний кокер?! – вирвалося в Олени.
Дівчина здивовано глянула на неї.
– Це я нарекла його так жартома. Чомусь він тепер не вигулює свою спаніеля.
– Він не живе в нашому місті. Тут мешкає його мама. А він – у столиці. Він собачку своєї доньки сюди привіз на деякий час. О і вигулював. А донька тоді лікувалася в закордонній клініці. У неї було щось серйозне. Він… він тільки з вигляду такий… брутальний, – усміхнулася дівчина. – А насправді – добрий.
– Це була для нас така несподіванка, – втрутилась у розмову мама дівчини. – Я привезла до парку Віру з книгами. А він підійшов і дав нам гроші. Я запитала, чому він це робить. Він коротко розповів свою історію. Через хвилювання забула запитати його ім’я. Ми часто гуляємо в парку. Хотіли би ще раз подякувати йому. Завдяки його допомозі я отримала необхідне лікування. Сподіваюся, з його донечкою все гаразд. А я… я потрібна Вірі. Ви бачите…
Олена шкодувала, що не мала з собою книжечки. Подарувала би Вірі. Вона вже виросла з таких книжок. Але хай би була в її бібліотеці. На згадку… Іншим разом це зробить.
…А тепер закінчувала ще одну книжечку. Назвала її «Пір’їнка від ангела». У книжці буде й нинішня почута історія. Олена гадала, як перейменувати брутального кокера. Слово «брутальний» не годиться для дитячої книжки. Може, містер кокер? Трохи банально. Та чому б ні?
Її казкова героїня Біляна випадково познайомиться з містером кокером, його хворою донькою і собачкою. Олена ще не знала, де вони зустрінуться, як розвиватиметься сюжет. Але знала фінал історії. Біляна здійснить бажання дівчинки та батьків. І собачки. Бо спаніель все розумів…
Повернувшись додому, Олена дістала книгу Барбари Шер, яку колись купила у Віри. Прологом до нової історії стала одна із фраз: «Відкривайте в собі неповторні дарування, що відрізняють вас від інших людей». Адже її маленька героїня завжди дарує добро, віру, надію, любов…
…Книгу видрукували швидко. Презентацій Олена ніколи не робила. Вона ж не вважала себе письменницею.
Тепер уже мала подарувати Вірі дві книжечки.
…Недільного надвечір’я зустріла Віру з мамою в парку. Дістала з торбинки книжечки.
– Це тобі, Віро. Знаю-знаю, ти вже доросла для такого читання. Але хай вони будуть у твоїй бібліотеці.
– То ви письменниця?
– Ні.
– ???
…Олени трохи не було вдома. Їздила з чоловіком і сином на відпочинок. А потім задощило й похолодало. В парку сумували порожні мокрі лавки. А парк сумував за галасливими дітлахами. Лише ворони гарлапанили…
Нарешті випогодилося, потепліло. Після роботи Олена зібралася в парк. А ось і Віра з мамою. Дівчина помахала рукою. Олена підійшла до них.
– Я прочитала ваші книжечки, – мовила Віра. – Якби і в житті було так… Я колись вірила, що казки – це… інколи правда…
Олена дістала з сумочки маленьке пір’ячко й поклала на долоню дівчини.
«Я ангела свого попрошу, щоб він допоміг і тобі…», – подумки склалося побажання в риму. А вголос мовила:
– Це те саме… з книжки…
Ольга ЧОРНА.
