На Євиному подвір’ї сумувала журавка: її журавлик повертається до гнізда, до пташат-журавлят, а молоду жінку коханий покинув назавжди. І маленьку донечку залишив. Птахи розуміють, коли в людей радість чи горе. Журавка, якби могла, обійняла би трирічну Віту великими м’якими крильми…
…Матір не була щаслива, що Єва виходить заміж за Ростика з сусіднього села. Серце добра не віщувало. Бо всі знали: Ростик не одній дівчині голову крутив. А в місті майже рік жив із набагато старшою за себе жінкою. Хвалився перед сільськими парубками, що «ягідка» одягає-взуває його, догоджає. Чи то «ягідка» набридла Ростикові, чи він її. Розбіглися…
Невдовзі ловелас поклав око на красуню Єву – єдину доньку місцевих учителів.
Таміла Павлівна просила колишнього свого учня дати доньці спокій. Той не вельми шанобливо відповів:
– А то що, двійку поставите? Єва кохає мене, а я – її. Не заважайте нам.
Після весілля молодяти жили у Євиних батьків. Їздили до райцентру на роботу. В селі дивувалися: невже Ростик справді взявся за розум?
Євине щастя тривало до народження донечки. Коли з’явилася маленька, чоловік часто почав затримуватися на роботі. Деколи залишався на ніч у райцентрі. Казав, разом із товаришем ремонтує машини, мовляв, витрати збільшилися, тому й довелося шукати додатковий заробіток. Єва вірила. Її батьки – ні.
– Де ж ті гроші, які днями й ночами заробляє Ростик? – запитувала матір.
– Він хоче яке-небудь авто купити, – виправдовувала чоловіка донька. – Аби не автобусом добиратися щодня.
А селом пішли чутки: бачили Ростика з якоюсь кралею. Йшли попід ручку. Дійшов поголос і до Єви.
– Це правда, що люди говорять? – запитала у благовірного.
– Правда, – відповів. – Тільки не влаштовуй скандалу. Можемо розлучитися мирно.
– Але я… я не хочу. Ти її кохаєш?
– Люську? Мені з нею добре.
…Єва склала чоловікові речі. Заглянула ще раз до шафи, в шуфляди. Не залишилося нічого. Лише смуток і порожнеща в душі.
Увечері Ростик з товаришем забрав свої пожитки.
– І не переслідуй мене, не турбуй. Тепер в мене своє життя, в тебе – своє.
– А Віточка? Доня наша?
– Ти – вчителька, той виховуй. І колишня теща допоможе, – зіронізував. – А я сина хочу. Від Люськи.
…Журавка не могла зрозуміти людей. Бо у них, в птахів, усе по-іншому. Вони не вміють зраджувати. Коли треба відлітати у вирій, сумують за гніздами-оселями, де народжуються їхні журавлята. За небесами, що схожі своєю синявою на очі ангелів. За шатром зір, під якими журавлі зізнаються в коханні своїм журавкам. А людям нічого не шкода. Ні кохання, ні дітей, ні місць, де вони були щасливими. Так легко забувають усе…
…Єва перевелася працювати з міської школи в сільську. Неймовірно швидко поспішав час. Недавно Віточці було п’ять років, десять, дванадцять, п’ятнадцять…
Її Вітка-квітка, так називали в школі доньку, тепер студентка. Навчається в медичному училищі.
Ростик, як пішов з Євиного і Вітиного життя, так і сліди забрав. Ніколи не навідувався до доньки.
Віта сумувала за батьком мовчки. Потім сум перейшов у тугу. А потім – в образу.
…Колись вона мимоволі підслухала розмову між бабусею і матір’ю.
– Ти, Єво, спробувала б особисте влаштувати. Тато помер. І я не вічна. Віточка вивчиться, вийде заміж. Сама залишишся.
– Я свій біль Ростикові простила. А Вітин – не можу. Нема в мене віри до чоловіків. Нема і не буде.
…Віта ходила з гуртожитку до училища вулицею, на якій Ростик жив з новою дружиною. Але тоді вона не знала, що він мешкає тут.
Батьків будинок показала Віті студентка з сусіднього, батькового, села.
– Дядько Ростик – наш далекий родич, – сказала дівчина. – Але він майже ні з ким із родини не спілкується. Начебто дружина не велить. Тітка Люська – міська пані. Ми для неї – сільська простота.
Ростик не знав, що донька часто після занять присідала на лавку, що через дорогу, і чекала, аби побачити його, коли повертатиметься додому. Подумки розмовляла з батьком. Розповідала, що знову відмовилася йти на побачення з Костею. Остерігається, аби хлопець не зрадив її. Костя їй подобається. Він також майбутній медик. Мабуть, знову на побачення запросить. Може, погодитися…
Розповідала про матір, про те, що її люблять учні. І про те, як мама тяжко напровесні грипувала.
– У мене нікого нема, крім мами, – шепотіла. – Я дуже боюся її втратити. Якби ти був у нас, тату…
Бачила, батько все частіше повертався додому напідпитку. Тоді Віта думала: «Добре, що він не живе з нами. Мамі це не сподобалося б. І мені також».
Деколи батько йшов із тіткою, на яку проміняв маму. Вона завжди була вульгарно нафарбована. І одягнена без смаку, крикливо. Вони нерідко сперечалися…
Після закінчення училища Віта влаштувалася працювати у районній лікарні. Тепер вона жила на квартирі й ходила на роботу іншою дорогою. Але деколи навідувалася до «своєї» лавки, аби побачити батька.
«Я познайомила Костю з мамою, – розповідала подумки батькові. – Він їй сподобався. А йому – мамині вареники з вишнями. Ти повинен знати, як смачно мама готує. Костя освідчився мені в коханні. Весілля буде наступного року. Мені трішки боязко. Я не хотіла б, аби Костя вчинив зі мною так, як ти з мамою.
Я також знайома з Костиними батьками. Вони приємні, гарні люди. Костин тато – добряк і веселун. Він кличе свою дружину Марієчкою. А вона його – Степанком. І дивиться на неї закохано, наче хлопчисько. А йому вже минуло п’ятдесят. Якби у нас із Костею життя так склалося, як у його батьків! Мені якось дивно буде називати Костиного батька – татом. Я так рідко вимовляла це слово вголос…»
…У Віти з Костею підростає син. Костя називає дружину Віточкою. Вона його – Костиком. Доньчине щастя гріє Євине серце.
– Щось ви молодшаєте і молодшаєте, Єво Іванівно, – жартують колеги. – Маєте якусь таємницю?
Вона загадково усміхається: аякже! Внук каже, що в нього найгарніша бабуся у світі.
…Ростикові хтось із сільських сказав, що його донька працює в місцевій лікарні. І навіть показали. Він не бачив Віти довгі роки. Не знав, як вона виглядає. А ще розповіли, що у Віти гарна сім’я. І що він уже дідусь. І що Єва щаслива. Дітьми й внуком тішиться…
…Ніхто не звертає увагу на чоловіка, що часто сидить на лавці у лікарняному садку. Коли тепло й погідно, всі лавки зайняті: тут ліпше, ніж у палатах із запахом медикаментів і хлорки після прибирання. Якщо хтось заводить із цим чоловіком розмову – йде геть, невдоволено щось бурмочучи.
З тієї лавки, яку облюбував Ростик, добре видно лікарняні двері. Віта не знає, що батько приходить сюди й чекає, аби побачити, коли вона повертатиметься з роботи. Інколи прибігає її син. Коли Ростик бачить хлопчика, починає тиснути біля серця. За ліком іде до найближчого генделика – «Корчми». А потім вдома скандалить з Люською, звинувачує, що не змогла народити дитини. Що зманила його колись…
– Сам винен, – злісно кидає Люська. – Це ти мені на шию вішався заради хати в місті і статків моїх батьків. І, до речі, з ким нині гульдибанив?
– Сам із собою.
– Спробуй ще раз нализатися…
…Ростик знову прийде до лікарняного саду. Сяде на лавці. Чекатиме. Подумки розмовлятиме з донькою. Як колись вона з ним. А потім побреде до «Корчми» – «лікувати» пізнє каяття…
Ольга ЧОРНА.
