Плетена сукня

Плетена сукня

Світлана Олегівна засяяла від щастя. Воно, наче медовою хвилею, прокотилося її нутром, знизу від живота до очей, і вилилося в сонячну усмішку, яка засліпила усе довкілля. Назустріч ішов він – Петриковий тато…

Так вона називала цього чоловіка. Батька одного зі своїх вихованців. Працювала Світлана вихователькою в старшій групі дитсадка. Виховувала двох маленьких донечок. Стас, чоловік Світлани, був на заробітках в сусідній Польщі, рятував їхню молоду сім’ю від бідності. Він був стриманим та серйозним чоловіком. У свої тридцять спізнав тяжкого хліба заробітчанина. Рано залишився без батьків, тому зразу ж після школи влаштувався на завод робітником. Потім зустрів Світлану, яка навчалася в педагогічному вузі у їхньому місті, і вони побралися, організувавши скромну вечірку. Стас ніколи не говорив Світлані ніжних слів та гарних компліментів, був скупим на любощі. А Петриковий тато!  Цей статечний сорокарічний чоловік не обділяв увагою Світлану Олегівну. Вона вміла чудово плести гачком. Ото коли діти спали, займалася рукоділлям, щоб завідувачка не бачила. Або ввечері, коли залишаться кілька дітей, вона сяде під грибочком і плете своє улюблене мереживо. Якось Петриків тато, який завжди забирав сина пізно, після роботи помітив виховательку за цим заняттям.

– О, то ви справжня майстриня, маєте золоті руки! А, що плетете, якщо не секрет? – запитав захоплено.

– Сукню, – розгорнула червоне диво Світлана.

– Яка краса! Яка витончене робота, очей не відвести! – сипав похвалу, наче бісер у квіти, чоловік. З тих пір і став затримуватися в дитсадку. Коли всіх дітей уже розбирали, а робочий день ще не закінчувався, вони сиділи під кущем бузку на лавочці і бесідували про все на світі. Петрик грався в пісочниці, Світлана плела, а Петриків тато сидів біля неї близько-близько і розповідав цікаві історії.

Світлана Олегівна закохалася. Вона вже не уявляла свого життя без Івана. Проте, щоб розлучитися з чоловіком, не думала, а стати коханкою мріяла. Деколи Іван підвозив Світлану додому, інколи до свекрухи, яка опікувалася внучками. До дитсадка дівчаток ще не давали, бо вони часто хворіли.

Нинішній понеділок видався похмуро-дощовим. Осінній вітер зривав з дерев, ще недавно золоті, а нині мокро-руді листки, і жбурляв під ноги перехожим. Світлана поспішала на роботу. На душі було  кепсько – вона не любила холоду. Єдине, що її тішило – зустріч з Іваном. Нині одягнула сукню, яку на вихідних закінчила, тому почувала себе королевою, накинувши на неї легкий рожевий пороховик.

В групі оглянула себе в дзеркалі – красива!  Сукня підкреслювала її  привабливі форми. Розчесала, скуйовджене вітром волосся, підмалювала вуста. Дітей ще не було. Зазвичай, після вихідних, їх приводили пізніше, та Петрик завжди приходив першим, бо Іван поспішав на роботу. А ось і вони. Іван привітався і зробив великі круглі очі:

– Я в захваті! Ти – богиня! Неперевершена робота. – Він на хвилю змовк, а потім тихо запитав, звертаючись офіційно:

– Світлано Олегівно, я давно вас хочу про щось просити, але ніяк не насмілююся.

Світланине серце закалатало, як дзвін.

– Ну, нарешті, сталося! – заспівала душа.

– Просіть, проси.., – ледве вимовила самими губами, які розплилися в солодкій усмішці.

– Та хочу просити, щоб ви сплели таку сукню моїй дружині, в неї за місяць день народження.

Світлану, наче обухом по голові вдарили.

– Ні, ні, пробачте… Я замовлень не виконую, – ледве видихнула в розпачі і пішла до спальні.

Їй хотілося плакати, кричати, проклинати весь світ, але вона, наче камінна, сіла на дитяче ліжко і дивилася у вікно. Там дощ стікав по шибках, наче її сльози. Раптом вітер вкинув жмут листя, яке за мить зникло, лише одинокий кленовий листок приліпився до шибки. Вихователька встала і пішла до групи подивитися, що робить Петрик. Івана вже не було. В цей день Світлана подумки попросила пробачення у свого чоловіка і твердо вирішила, що більше ніколи не піддасться на чари чужих компліментів…

Раїса ОБШАРСЬКА.





Loading...


Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares