Сьогоднішній зимовий вечір нагадав мені про Тебе. Як і тоді, у бездонному небі мерехтіли, мов світлячки, зорі на яких замріяно поглядав місяць і голубим сяйвом спалахували навколо сніжинки.
Не було Тебе і я почував себе дуже самотнім. Так хотілося почути Твій голос і, взявши за руку, йти кудись у зимову ніч, прислухаючись, як поскрипує під ногами на морозі сніг…
У той вечір, коли ми були разом, нам не потрібно було нічого. Ми були щасливі від того, що у небі мерехтіли зорі і що у моїй руці лежала Твоя рука.
Я знав, що наступного дня Ти відлітаєш на чужину, в країну кленового листя, де Тебе чекала робота вчительки танців у школі, і я думав, що Тобі подарувати на згадку про мене.
Ти засміялася, коли я сказав про це вголос і пустотливо мовила:
– А ти подаруй мені щось неземне, щоб воно не належало нікому…
– Я готовий прихилити до Твоїх ніг весь світ, щоб ти стала його короле-вою, – сказав я зворушено.
– Ой, ні, ні! Це забагато для мене, – мовила Ти чомусь зажурено. – Ти краще подаруй мені он ту малесеньку зіроньку, що виблискує голубим сяйвом серед міріадів зірок, щоб ми могли глянути на неї, і згадати одне одного, коли нам буде сумно на душі і захочеться бути поряд.
– Я дарую Тобі її! – мовив я і по-лицарськи став перед Тобою на коліна.
Ти не змогла стримати сліз, бо наступного дня нас мала розлучити чужина. Хто знає, може – ненадовго, а, може – назавжди. Але я вірю, що до кінця днів нас буде єднати та малесенька зіронька на небі, яку я подарував Тобі на згадку…
