Як небагато нам для щастя треба!
Родину, друзів, щирість, розуміння,
Тепла від сонця, синяви від неба,
Здоров’я і снаги, горіння, а не тління.
І як важливо, щоби нас любили,
Не на словах, а незрадливо-тихо,
Самих в тяжку годину не лишили б,
А втішили би, коли прийде лихо.
І як від нас потрібно небагато:
Щоб не забути про своє коріння,
Не зачерствіти серцем, працювати,
Не розміняти на мідяк сумління.
***
Розв’яжу вузлики душі –
І смуток відпущу й журу,
Покличу сонячні дощі, –
У радість мрії уберу.
Досиплю жменьку кришталю,-
Розвію яблуневий цвіт.
Росою болі розіллю, –
Обійму в щасті ясний світ.
Зігрію серцем та теплом
Усіх, в кого душа сумна,
Засію рідний край добром, –
Зійде веселість, мов весна.
Зіграю музику шпарку, –
Пробуджу вітер з полонин.
Веселку випущу в ріку,
Підсвічу зорями з вершин, –
Розквітне в щасті рідний край,
Зорею доленька зійде,
І заясніє той розмай,
Що з мрії в дійсність перейде.
***
Я серце зачинила на замок,
Немає в ньому жалю чи образи,
Лиш почуттів засушений листок
Про пережите кольором розкаже, –
Я серце зачинила на замок.
Вітрила свіжим вітром я напну,
Житейським морем плавати ще маю.
Вдихну красу і мрію осяйну,
В прекрасне віри та снаги без краю, –
Вітрила свіжим вітром я напну…
У синє небо погляд підійму,
Назустріч сонцю простягаю руки, –
Холодну зиму із душі зніму,
Теплом розтоплю душу від розпуки…
У синє небо погляд підійму…
***
Душа людська – бурхливе джерело,
Одягнута у тіло, як цямрини.
Її тримає вічності крило,
Дарує мудрість для звання людини.
І хай життєва стежка непроста,
Не раз від смутку засльозяться очі, –
Для радості знайдеться висота:
Душевні крила щастям затріпочуть.
Тоді душі вже не важливий вік, –
Втікає смуток, як від дзвонів тиша.
Приємні миті – незгасимий лік,
Які теплом у споминах запишем.
Марія ГУМЕНЮК.
(Із збірки поезій «Осені весняні передзвони»)
.
