Поцілунок, довжиною в життя

Поцілунок, довжиною в життя

– Мамо, світанок…

Оксен дивився у вікно, за яким ледь-ледь сіріло, і дивувався від того, що вперше за сімнадцять років свого життя він прокинувся в тій порі. Він же «сонько» затятий. Колись, в інтернаті, їх будили о восьмій, коли сонце вже пройшло чималий шлях. Але навіть взимку, коли розвиднялося пізно, Оксен ніколи не звертав уваги на цей дивовижний час переходу ночі в день. Він притулився щокою до подушки і дивився на небо, обрамлене вікном, спостерігаючи, як надворі світліє. Думав про своє життя і про маму, найріднішу у світі людину, яка кожного досвітку вставала, щоб приготувати йому сніданок, а потім бігла на роботу.

– Світанок, світанок, світанок, – повторював спершу самими губами, а потім кричав на усю кімнату, але мама його не чула і сам він теж себе не чув.

Оксен був глухонімим з народження. Жили вони вдвох з ненькою, такою ж від роду. Хто його батько і де він, Оксен не знав, а Горпина була рада, що син ніколи не дізнається правди, такої ж гіркої, як усе її життя. Єдине, що його солодило, це той далекий, незабутній поцілунок, що донині палахкотить Горпиних вустах. Вона завжди посміхається, коли згадує про нього. Тоді її обличчя, наче зсередини підсвічується сонцесяйним світлом і воно стає таким красивим, як в той бентежний квітень її далекої  юності.

Покійні батьки Горпини були комуністами. Батько працював в органах, мама – в судовій системі. Вона важко народжувала пізнє дитя. Дізнавшись, що дівчинка глухоніма, не хотіла про це розголошувати.

– За гріхи ваші кара. За ті дзвони церковні та ікони, що Іван примушував людей з храму виносити та на склад перетворив святе місце, – не стрималася бабуся, за що дісталося їй від зятя, мовляв, забобони все це.

– Треба охрестити дитинку, – шепнула старенька дочці, – бо мука тобі буде!

Марія муки злякалася, охрестила доньку потайки від чоловіка в рідному селі, та там її і залишила зі своєю мамою. Священик, зазирнувши в церковний календар, нарік дівчинку Горпиною і ніхто з ним не сперечався. Хоча ім’я стародавнє і не модне, але ж і з ним живуть люди. І дівчинка жила. Бабуся душі не чула у рідній кровинці. Батьки до дитини не навідувалися, то вона й не чекала від них помочі. Працювала важко в колгоспі. Горпину в дитячий садок влаштувала. Дівчинка росла здоровою, жвавою, гарно малювала, любила спорт. А ось до школи її не прийняли. Довелося віддати Горпину в інтернат, де була група для дітей з такими вадами. Там дівчинка навчилася мови жестів і навіть робила успіхи в танцях.

Закінчивши одинадцятий клас, Горпина, мов пташка на крилах, летіла до рідного села. Хотіла повідомити бабусі щасливу новину, що її беруть на роботу на швейну фабрику, бо ж паралельно із середньою освітою вона здобула фах швачки.

Весна квітчала землю півоніями. Соловейки співали чарівливих пісень. Кувала зозуля. Стежиною йшла дівчина. Її русявим волоссям грався теплий вітерець, сонячний зайчик стрибав по білосніжній шкірі миловидного личка. Краса бездонних очей вбирала в себе небесну блакить. Малинові вуста посміхалися новому дню. Здавалося, сама весна втілилася в юну Горпину. Вона йшла вузькою стежиною під лісом і мріяла про щастя.

– З дороги! Дівчино, тікай, бо наїду на тебе! От впертюща!, – лунав  голос велосипедиста, який кричав і сигналив з усієї сили, бо ніяк не хотів з’їжджати у густу траву. Підїхавши до Горпини впритул, зрозумів, що дівчина не зверне зі шляху, різко викрутив руль і впав з велосипедом просто біля неї.

– Дурепа! – вилаявся. – Та я собі ноги поламав через  тебе!

Горпина обімліла.  Зрозумівши, що вона стала причиною аварії, підбігла до юнака, стала обтрушувати його, зазирала в очі, хотіла пересвідчитися, що з ним все гаразд.

Арсен був сільським батярем. Маючи двадцять п’ять років, перебрав дівчат зі свого та сусідніх сіл, а до душі не знайшов. Для нього кожна нова дівчина була, наче здобич для мисливця. І тепер, глянувши на красуню-Горпину, він загорівся новим вогнем. Забув про синяки, задивившись у її небесні очі.

– Чи можна тебе поцілувати? – запитав дозволу і, не отримавши відповіді, впився в її соковиті вуста.

Солодка хвиля обгорнула усе Горпинине тіло. Карі юнакові очі пропікали її серце. Ось якого чоловіка вона собі вимріяла. Але усвідомлювала – коли він дізнається, що вона німа, то не захоче знати. І біль, і розпач, і перше швидкостріле кохання – усе змішалося в її голові.

– Можна? Можна? – питав Арсен, і цілував, цілував її до нестями.

Дівчина не пручалася і він скористався нагодою. Горпина незчулася, як незнайомець вже сидів на велосипеді і казав:

– Ну що, солодка, їдеш зі мною? Не хочеш, як хочеш, бо я спішу. Якщо би там щось, то питай в людей за мною, мене тут кожен пес знає, я – Арсен.

– Арсен! – вигукнув, і за хвилю вже його слід простиг, тільки луна покотилася по оксамитових травах.

Горпина обсмикала зібгану спідничину, глянула на пом’яту траву і сльози рікою покотилися з її очей.

– Оксен, – зрозуміла вона по губах того, хто став першим і єдиним чоловіком у її житі.

Бабусі Горпина нічого не сказала про свою пригоду під лісом. Поїхала в місто працювати, а через місяць старенька померла, так і не дізнавшись, що внучка вагітна.

Хлопчик народився глухонімим. Горпина назвала його Оксеном…

Раїса ОБШАРСЬКА. м. Чортків.

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *