Згідно з результатами соціологічних досліджень, сьогодні майже всі українці на Сході і Заході, Півдні та Півночі систематично цікавляться суспільно-політичними подіями у країні, всім, що відбувається у серці громадського спротиву – Києві.
[youtube DQ9lS_ABLhU 670 470]
А й, справді, якось навіть дико спостерігати за тим, як в Україні двадцять першого століття гинуть люди, ллється кров, стріляють у журналістів, б’ють медиків, горять автомобілі, палають вогнища в урядовому кварталі. Болить серце від шокуючих кадрів та фотографій, розповідей очевидців та учасників протистояння. Невже це все відбувається у Луганську, Дніпропетровську чи Запоріжжі, а не у якісь напівфеодальній країні третього світу?
Голова Харківської облдержадміністрації у чорній футболці з надписом «Беркут» чи у військових обладунках – в шоломі та зі щитом…
Злиденний кримчанин, який бризкає в телеоб’єктив слиною: «Их всех, тварей, убивать надо»…
Облесливі обличчя та тремтячі від страху голоси тих, хто ще вчора таврував мільйони своїх співвітчизників, навішуючи їм ярлики екстремістів і радикалів…
Так, це сучасна Україна. Як і переповнені ізолятори тимчасового тримання, закриті від стороннього ока судові трибунали. Як хрест у Бориспільському лісі на місці мученицької смерті Юрія Вербицького, пробиті цвяхами руки і покалічене тіло Дмитра Булатова та його перші після тижневого полону і катувань слова: «Мене розпинали, пробивали вухо, різали лице».
О, Боже, не введи нас у спокусу виплеснути увесь неконтрольований, але справедливий гнів на ворогів народу, який повстав проти свавілля і платить неймовірно високу ціну за кожен свій крок назустріч свободі. Визволи нас від лукавих перекінчиків та яничарів, від жорстоких найманців-фашистів.
Ще буквально торік, під час святкування чергової річниці незалежності, з найвищих трибун лунала піднята до рівня аксіоми бравада. Мовляв, Україна і українці здобули соборну державу не проливши жодної краплі крові. Та, як виявилося насправді, не такою вже й незалежною впродовж двох десятиліть була Україна, якщо її так легко завоювала проросійська влада. Не таким вже й демократичним було суспільство, якщо ще й дотепер воно не змогло інтегруватися в об’єднану Європу. Не такими вже й вільними та самодостатніми були ми, якщо нині на барикадах одні українці відстоюють свою честь і гідність, а інші – стріляють у них за гроші.
Дивиться на людей крізь приціл гвинтівки «Беркут», безкарно рискають «ескадрони смерті», знущаються «тітушки», поневолюють прокурори та судді.
Тисячі потерпілих, які бояться звернутися до лікарів, сотні загратованих, десятки зниклих безвісти. Це – страшна статистика Євромайдану. А ще – 150 тисяч гривень від харківських депутатів – напевно, на памперси для «мужніх» правоохоронців на вулиці Грушевського.
Сьогодні колишні наші керманичі, які зробили все можливе і неможливе, щоб загасити полум’яний дух національного відродження, повчають сучасних політиків, як діяти, садять їх за «круглі» столи переговорів, моралізують з приводу «бунтів». Усі їхні стенання зводяться до забезпечення банальної «стабільності», причому – ціною збереження легітимної влади, яка, фактично, й спровокувала конфлікт.
Цікаво, а що ці елітні пенсіонери можуть запропонувати простим людям – тим, хто прийшов на барикади за велінням совісті і навіть тим, кого звезли у Маріїнський парк з примусу чи за винагороду? Роз’їхатися по домівках і не мерзнути на холоді?
Ще два місяці тому, якби президент і уряд адекватно відреагували на справедливе прагнення студентів жити у європейській Україні, це був би ідеальний вихід з тупика гострих проблем. Зараз усе набагато складніше. По-звірячому придушені кийками мирні протести переросли в активний спротив, а він – у революцію. Значно радикальнішими стали вимоги до влади, зовсім по-іншому оцінюють ситуацію люди, які впритул зіткнулися з масовими репресіями. Якщо у грудні минулого року під час чергової спроби силовиків «зачистити» Майдан, мітингарі скандували «Разом і до кінця!», то вже тепер на дерев’яних щитах бунтарів викарбовано «Воля, або смерть!», «Борітеся – поборете!». Динаміка настроїв – очевидна.
Не беруся прогнозувати, який шлях обере суспільство і політики з обох таборів, щоб досягти компромісу та знизити температуру протистояння, оскільки ні відміна «диктаторських» законів від 16 січня, ні так звана амністія, жодним чином не гарантують активістам власної безпеки. Відтак, цілком можливо, що допоки у країні лютуватиме звичайний фашизм, а українців розпинатимуть, як Христа на Голгофі, змушуючи зрікатися віри, надій і неньки – України, люди не зійдуть з барикад. Не розійдуться і не роз’їдуться, поки не вшанують перемогою світлу пам’ять про загиблих друзів і не почують імена їхніх катів.
Юрко СНІГУР.
