Було це в ті далекі роки, коли міцно утвердилася совєтська влада, коли вона в нас забрала все, чим жили наші предки, – поле, статки. Мої батьки працювали за трудодні. За це їм давали кілька грамів зерна. До млина їхати не було з чим. Добре, що в нас залишилися жорна, які виручали у всі часи – за Австрії, Польщі. Їх розбивали, коли знаходили німці, знищували і більшовики. Хто мав жорна, то ніби мав свій маленький млин. Кинеш жменьку зерна між два камені і крутиш жорнівкою, щоб сипалося борошно. Фактично, то було роздроблене на крупу зерно. Борошна у ньому було мало. Із такого мелива пекли паляниці.
Совєтська влада виділяла людям по 25 сотиків землі. Якщо хтось ухитрявся мати більше, то забирали та ще й карали. Ми, малі діти, вечорами-ночами йшли в колгоспні посіви з торбинами і зривали колоски. А коли достигали пшениця чи ячмінь, зганяли всіх людей косити, жати, в’язати сніпки і складати в так звані полукіпки. Тоді дорослі, щоб було що вдома їсти, брали з собою торбини та верети, витягували зсередини сніпки, аби не було помітно, і праниками (ред. – дерев’яний валок для вибивання білизни під час прання) молотили. Давали собі раду, як могли.
Через кілька років пригнали комбайни, які збирали зерно, лишаючи стерню. Молотила також парова машина і комбайн, що не мав свого ходу. Люди звозили снопи і, розв’язуючи їх, кидали просто в жатку. Послали на курси до району Петра Вовка, і він керував тим комбайном. Роботу постійно пильнували наглядачі – холуї із села, щоб ніхто не взяв зерна навіть у кишені. Але знизу, під комбайном, де вентилятор відвіював полову від зерна, через незначне ущільнення все-таки сипалося зерно, можна було непомітно набрати його і в кишені, і в хустину, чи, як робили жінки, за пазуху. Одного разу Мариська Хавро полізла на той комбайн, щоб нагорнути долонями зерна. Вже вилазила назад, та сталося страшне – затягнуло волосся у шнек. Її крик заглушив шум мотора. Молодий недосвідчений комбайнер не одразу зрозумів, що робити. Коли комбайн зупинили, було пізно. Бідолашна лежала в крові, волосся зі шкірою було намотане на ланцюгу… Ховали її усім село. Залишився сиротою маленький синочок. Ціною життя люди шукали шматок хліба. Совєти називали це розкраданням соціалістичного майна і за це карали, стріляли навіть в людей, коли ті збирали колоски.
У моєї мами нас було четверо. Щоб не голодувати, ми мали по черзі крутити жорна. Піднесеш камінь – меле грубше, покладеш щільніше – більше борошна. Зате було дуже важко крутити. Потім просіювали крупу на решеті і вже було таке-сяке борошно. Можна вже було й пирогів зварити. Користувалася жорнами вся наша родина Галунків, Шимків, люди з села.
Дідо і баба жили через сіни, де були жорна, які постійно крутилися. Баба все потрохи відбирали окремо борошно. Казали: «Щоб мали дати хоч по скибці білого хліба, коли онуки прийдуть засівати на старий Новий рік».
Пам’ятаю, як нині… Довгоочікуваного 14 січня, на Василія, встав рано, ще затемна, зібрався до школи, взяв кілька зерен пшениці і через сіни зайшов до другої хати. А там ще лежать, ще не повставали. Баба каже: «О, то наш дорогий сівач, дочекалися ми того дня!».
– Сію, сію, посіваю, з Новим роком вас вітаю. Щастя, здоров’я, многа літ бажаю!
Поки я говорю ті віншування та побажання, засвічують лампу. На столі стоїть запашний і такий бажаний білий хлібець. Баба відрізають досить велику скибку і подають мені. Я дякую і цілую їм руку.
Хоч дуже кортить з’їсти той хлібчик, але я його ховаю, щоб поласувати ним увечері, коли прийду зі школи. Виходжу надвір – зимно, падає сніжок, і я, пробиваючи ногами стежку, йду в напрямку села. Через плече сумка на мотузку, палиця в руках. Ще треба вступити засіяти до вуйка Михайла, брата моєї мами, Галунки. Ми жили на полі в Бондарівці, а до вуйкової хати – метрів зо триста. Приходжу весь обліплений снігом і гримаю в двері. Відчиняє вуйко: «О, Наталко, до нас сівач!» Дали мені також хліба, але він не такий, як бабин. Просто спечена сірувата паляниця. Подякував і побіг до школи. На перший урок дітей прийшло мало – була ж нагода заробити кусок хліба. Я залишив торбу під партою і пішов ще сіяти до стрия, дідового брата Михайла, що жив біля школи. Тут заробив яблук. По сусідству жив, так званий по-вуличному, Штиргун і, хоч вони в нас також мололи на жорнах зерно, не мали дати і палянички.
У школі за 4 уроки з’їв майже все, що мав. Залишив тільки бабин хліб – на потім. Здавалося, немає нічого смачнішого за хліб. А бабин – найсмачніший. Вдома їжа проста – паляниця грубого помолу, місцями припалена, а місцями – сира, кава з ячмінної припаленої крупи на юшці з цукрового буряка, півбаночки молока, і – бараболя. Але це було ще дуже-дуже добре. У багатьох і того не було.
Вже перед сном я таки витягнув зі схованки ту скибку бабиного хліба. Подумав, хоч трішки відкушу. Вкусив з одного боку, вкусив з другого. Думав ще трохи залишу на завтра. Але ще раз відкусив і на завтра вже не було що залишати. Кинув у рот останній шматочок… На ранок залишився тільки кусень маминої паляниці. Вчора було занадто, нині – майже ніц. А я собі думаю, тільки б дідо з бабою були живі та здорові – прийду на другий рік, засію і отримаю такий смачнючий шматочок хліба. Скільки того року…
…Життя збігло, залишивши позаду ось такі гіркі спогади. І коли хлопчаки нині щедро засівають на Старий Новий рік з побажаннями здоров’я, добра, усіляких гараздів, я згадую той шматок білого хліба від баби з дідом як найдорожчий і найсмачніший дарунок.
