Маленьке рудоволосе дівчатко-ангелик видавалося дуже сумним. І сумував білий зайчик, якого тримало ангеля. Олені подобалася дитяча фантазія на невеличкому шматочку дерева.
– Пані, я хотіла б купити цю картинку, – мовила Олена до продавщині.
– Справді? – чомусь перепитала жінка. – Всі кажуть, що ангел сумний. А моя доня, це її робота, каже, що картина принесе щастя тому, хто її купить.
Картина коштувала зовсім дешево. Олені хотілося повірити у слова незнайомої дівчинки…
…Ігор любив фотографувати. Жартував: осінь – його найкраща модель. Він пішов з Олениного життя. Залишилися тільки спогади і його світлини…
…Якби цієї осені вони разом поїхали в Карпати… Ігореві не випадало сфотографувати золоту карпатську осінь. І ось нарешті у найближчі вихідні збиралися в гори. Напередодні Олена відчула: нездужає.
– Замість Карпат доведеться мандрувати до поліклініки, – зітхнула. – Може, поїдеш з Русланою і Костем?
– Костя у нас хто?
– Новий Русланин залицяльник.
Ігор не хотів їхати без Олени. А вона наполягала.
Руслана без вагань погодилася взяти Ігоря до компанії. Перед від’їздом Олена пожартувала:
– Пильнуй, подруго, за моїм чоловіком. Аби якась гуцулочка оком не накинула.
Якби Олена знала, що оком на Ігоря ще три роки тому, на весіллі, накинула Руслана. І тільки чекала нагоди… Руслані не щастило з кавалерами. Нормальні довго не затримувалися, а безпутнім сама давала відставку. Потай заздрила Олені, що тій дістався симпатичний і не бідний чоловік.
…Ігор хотів «вполювати» чим більше кадрів, а Руслана намагалася «вполювати» Ігоря. Вона ще в машині забула про Костю. А в Карпатах не відступала від Ігоря ні на крок.
Біля кладки зустріли старого чоловіка. У гуцульському вбранні. Ігор зробив кілька світлин. Погляд старого, здавалося, сягав найглибших закамарків душі.
– Якщо нині не повернешся додому – одна доля піде в засвіти, іншій світ стане немилий, – мовив до Ігоря.
– Ви… хто?
– Мольфар, – сказав старий і неквапом подався хиткою кладкою на інший бік річки.
Ігор не зважив на слова дивного старого. І не зважав, що за вечерею Руслана щедро підливала йому міцну карпатську настоянку. А потім прийшла до його кімнати. Спокуса, гріх, забуття…
Ігор зателефонував, що повернеться додому трохи пізніше. Олена ж не могла дочекатися чоловіка. Її нездужання виявилося очікуваною вагітністю.
Повернувшись під обід з Карпат, Ігор поспішив на роботу. Олена вирішила: повідомить радісну звістку увечері. Щойно чоловік вийшов за поріг, до квартири влетіла Руслана. Кинула на стіл фотографії. На одній подруга обнімає Ігоря. На іншій – цілує…
– А дещо не потрапило до об’єктива, – підморгнула лукаво.
– Ігор і ти?..
Руслана засміялася й виклично глянула на Олену. А їй потемніло в очах. І…
– Доню, прокидайся. – Заплакана матір тримала Олену за руку. Лікар заспокоював: операція минула успішно. Скоро пацієнтка прийде до тями. Тільки дітей ніколи не матиме.
Ігор щось пояснював Олені, виправдовувався. А вона не хотіла його чути.
– Через тебе не народилася наша донька. У мене більше немає чоловіка і подруги. Йди з моїх очей!
Олена вірила: це була дівчинка. І вона втратила її. А Ігор пригадував слова старого мольфара…
…Шеф солідної страхової компанії, де працювала Олена, часто робив подарунки вихованцям дитячого будинку. Цього разу їй випало їхати з Вадимом Петровичем до сиріт. Він нічого не знав про її втрачене дитя. Колишню роботу в одній із установ Олена залишила, бо там працювала Руслана. А на новому місці нікому не розповідала про перипетії свого життя. Співробітники лише знали, що вона розлучена.
…Десятки пар оченят дивилися на гостей. Здавалося, гарні іграшки та смаколики дітлахів цікавили менше, ніж Вадим Петрович і Олена. До них несміливо підійшло біляве дівчатко в лапатій сукеночці. Взяло Оленину руку й поклало на свою голівку.
– Вікусю, йди бавитися, – сказала вихователька малій. – Вона хоче, щоб її погладили по голові. Завжди так робить, коли хтось до нас приходить, – пояснила Олені. – Але до цих дітей не можна проявляти надмірного жалю чи любові. Це означає – дати їм надію. Ви підете, а вони залишаться.
На вулиці Олена не стримала сліз. Досі відчувала дотик теплої долоньки.
– З вами все гаразд? – запитав Вадим Петрович.
Ствердно кивнула.
– Я також хвилююся, коли буваю тут.
Після цього почала приходити на вулицю, де розташований сиротинець. На Олену ніхто не звертав уваги. Цією дорогою щодня ходять сотні людей. Шукала серед дітей Віку. Поглядом гладила її волоссячко. А потім, усамітнившись в парку, що неподалік, сумувала.
У компанії різне пліткували про шефа. Одні казали, що розлучився, бо дружина зрадила. За словами інших, Вадим Петрович сам паткий до чужих спідниць. Дехто стверджував, що причиною став бізнес…
…Олена спостерігала за дітьми. А Вадим Петрович з автівки спостерігав за нею. Бачив її тут уже не вперше. Дивна жінка. Ні з ким на роботі не дружить. Не залишається на корпоративи. Не фліртує з клієнтами, як інші співробітниці – заміжні й не заміжні. Схожа на тінь. Прийшла – пішла. Жодного зайвого слова. Гарна, але від її вроди віє холодом. Можливо, тому, що рідко усміхається і беземоційна…
– Олено, у вас тут якісь справи? – якось поцікавився.
– Вадим Петрович? Ні… Йшла мимо…
Шеф дивився на неї так, що було зрозуміло: не вірить її словам.
– Я не можу вам розповісти…
– Спробуйте. А потім я розчаровуватиму вас щодо пліток про мене.
Уперше відкривала душу чужій людині. Її донечці вже було б сім років. Але вона…
У Вадима Петровича свої таємниці. Він розлучився з дружиною без скандалів. Між ними й досі хороші стосунки. Одного дня дізнався, що не зможе стати батьком. Коли був малим, переніс недугу, яка перевернула його життя. Батьки нічого не розповіли – не хотіли травмувати. Гадали, може трапиться диво. Але дива не трапилось…
…Цього разу Олена вперше не зігнорувала корпоративом. А після вечірки її підвіз додому Вадим Петрович. Вони боялися зізнатися, що симпатизують один одному. Скидалися на закоханих старшокласників, які не насмілюються розповісти про свої почуття. Минув час, поки Вадим освідчився Олені. Згодом вони стали сім’єю.
…Вона завжди пам’ятатиме цей сон. Ангеля вело за руку маленьку дівчинку. Воно наче зійшло з її картини. Підійшло до Олени, усміхнулося, залишило маленьку і… зникло.
Вранці Вадим сказав:
– Може б нам удочерити Віку. Ти любиш її. І я любитиму.
Цього ж дня поїхали до дитячого будинку. Малеча бавилася на вулиці.
– Віка, Вікуся, – Олена тихенько покликала малу.
– Мама, – видихнуло чи то устами, чи серцем дівчатко.
– І тато… Це – твій тато… донечко.
Вадим гладив маленьку по голівці. Здавалося, вона, мов кошеня, замуркоче від щастя.
…Ангеля на картині наче повеселіло. Можливо, тому, що в нього на землі з’явилася маленька сестричка, якою потрібно опікуватися…
Ольга ЧОРНА.
