Економічна політика нашої влади і політика загалом часто дивує українців та викликає справедливе обурення. Особливо щодо зростання вартості на товари і послуги.
Щоправда, уряд вирішив задобрити людей перед виборами й накинути кілька гривень до зарплат і пенсій. Але ті «щедрі» гроші «з’їдять» підвищені тарифи на комуналку і продукти харчування.
Фахівці громадської організації «Публічний аудит» стверджують: новий розмір мінімальної зарплати на рівні 1378 гривень є економічно необгрунтованим і несправедливим. За словами аудиторів, розмір мінімалки має враховувати показники фактичної інфляції. За останні два роки, згідно з офіційною статистикою, купівельна спроможність гривні знизилася на 83 відсотки. Враховуючи цей фактор, мінімальна платня у наступному році, підрахували аудитори, повинна скласти 2847 гривні.
Чому в країні, громадяни якої вважаються майже найбіднішими у Європі та у світі, де триває нескінченна «АТОшна» війна, де працівники отримують символічну платню за свою працю, керівникам компаній, посадовцям платять шалені гроші? Приміром, як пише у статті для «Дзеркала тижня» директор консалтингової групи А-95 Сергій Куюн, новий глава «Укрнафти», британець Марк Роллінз отримуватиме зарплату 500 тисяч доларів у рік. Це майже 11,5 мільйона гривень. Крім того, Роллінз матиме винагороду у розмірі двох відсотків від прибутку «Укрнафти» за рік. Якщо ці відсотки перевести у гроші, то за минулий рік Роллінз отримав би понад 24 мільйони гривень премії.
Також британець нібито хоче зафіксувати мінімальний бонус у розмірі двох мільйонів доларів на рік і з гарантованою виплатою у валюті. І за такі гроші британський фахівець відмовляється гарантувати виплати боргів – податкових і за дивідендами. Як пояснює Сергій Куюн, пан Роллінз не має наміру виконати основні завдання, які ставила перед собою держава, міняючи менеджмент найбільшої нафтовидобувної компанії країни.
Стало трендом, що на ключові посади в Україні приходять іноземці. А що змінилося? Поліпшилася медицина? Економіка? Зміцнилася національна валюта? Запрацювали реформи? Фактично, держава живе так, як цього хоче Захід, президент і уряд. Не слід забувати й про Путіна, інтереси якого також простежуються.
Для прикладу, децентралізація влади. Хто цього найбільше добивався? Захід! Але наша влада подавала це під іншим соусом. Німецький канцлер Ангела Меркель навіть вимагала федералізації України.
А що насправді міститься у Мінських угодах? Про що досі замовчує українська влада? Як зазначає історик і публіцист Василь Расевич, «у межах Мінського формату Путіну вдалося навʼязати багато положень, про які ми – ні сном, ні духом. Це тепер довідуємось, що Петро Порошенко погодився на спецстатус для Донбасу із внесенням його до Конституції. Тепер почули про вимогу децентралізації, бо інакше «світ від нас відвернеться». А скільки ще було обіцяного Порошенком Путіну особисто – досі не знаємо».
Щодо децентралізації, то за словами історика, замість того, аби організувати широке обговорення в коаліції, з експертами, міністрами, пояснити ситуацію – включно з таємними зобовʼязаннями, розкрити справжні наміри й цілі, президент пішов у наступ своїм звичним, «бульдозерним» шляхом. Поставив коаліцію перед фактом: або ви голосуєте так, як я вам пропоную, або ви – агенти Кремля.
Змушує замислитися дружнє голосування коаліціянтів з «Оппоблоком». Не виключено, стверджує Василь Расевич, що адміністрація президента спробувала інший формат прийняття рішень у Верховній Раді, – спільне голосування з представниками попереднього режиму. І для утворення цієї неформальної коаліції з непокараними злочинцями потрібно було створити якийсь гучний відволікаючий маневр. Ним стало кровопролиття перед парламентом.
Суспільство втомилося. Недовіра до влади зростає. Ніхто не знає, що на думці у президента. Який черговий сюрприз може підсунути уряд і який скандальний закон пропихатимуть у парламенті. Війну так і офіційно не назвали війною. Смерті українських солдатів перетворилися у статистику. Матері, вдови, діти героїв залишаються наодинці зі своїм горем і матеріальною скрутою, вимолюючи у чиновників різноманітні довідки та шукаючи загублену правду. На тих, хто повернувся зі східного пекла з понівеченими тілами й душами, держава дивиться байдуже. Через твердолобість чиновників і бюрократизм чимало вчорашніх вояків не отримують належної медичної і фінансової допомоги. А про психологічну годі й говорити. Фізичні й психологічні травми військових невдовзі стануть моральними травмами всього суспільства.
Ганебним явищем на буремному Сході стала контрабанда. Навіщо закінчувати війну, якщо можна заробляти мільйони? Президент, він же Головнокомандуючий, нічого не знає про це? І в РНБО не відають? І в Генштабі? І в Міноборони? Через криваві заробітки свої вбивають своїх. Хтось дає злочинні накази. Хтось виступає у ролі ката. Страшно…
Українські проблеми тим часом стають для Заходу менш значущими через навалу іммігрантів-нелегалів з Сирії та Африки. Біженці практично окупували Європу. Щодня їх стає все більше і більше.
Нинішня ситуація в Сирії перегукується з подіями в Україні. У тамтешньому військовому конфлікті також стирчать вуха Путіна. В Сирію, як і на Донбас, Московія спершу відправила військову техніку, спецназ, а потім солдатів, «яких там немає». Путін знову плюнув у фейс Заходу, зігнорувавши міжнародні закони. На досвіді з Україною кремлівський фюрер знає: йому все дозволено, він може нахабно брехати, мініпулювати суспільною думкою і йому нічого за це не буде.
Вашингтон і Брюссель традиційно висловили «глибоку стурбованість». Проковтнувши гірку пілюлю від Путіна, ламають голови, що робити з сотнями тисяч біженців. «Стурбована» Європа боялася масового напливу українських мігрантів. Отримала ж сирійців і африканців. Тепер Меркель і Олланд, які вказували Україні, як жити і вимагали фактично одностороннього виконання Мінських угод, мають шанс продемонструвати таланти на своїх теренах. Побачимо, у якому форматі вони вирішуватимуть проблему біженців.
Ольга ЧОРНА.
