Її картини навіть на маленькому екрані телефону, за розмовою в кафе, хочеться розглядати й побути в них, як у потаємному бажанні, яке здійснилося або от-от збудеться. Вони як дзеркало показують те, що іноді глибоко заховане в душі. Важко повірити, що їх створила людина, яка ніколи не вчилася малювати. Але не тому, що сюжети виписані з точністю художника. Вражає, що ще вісім місяців тому вона цього не робила.
Ірина Іващук – доктор економічних наук, професор кафедри міжнародної економіки. Працює у Тернопільському національному економічному університеті. Недавно вона презентувала свою першу виставку картин. Від березня, коли відкрила в собі талант і потяг до малювання, створила вже понад 70 полотен.
Вдень вона успішна науковець, заглиблена в світ чітких формулювань і рішень, а ввечері осмислює дійсність у кольорі й образах. Ірина Іващук розповіла про те, з чого все розпочалося, як поєднуються наука з мистецтвом, чому важливо не боятися і як іти за покликом душі.
Про бажання стати швачкою і дві дисертації
У нашому світі чудес не буває. Є тільки неминучість, випадковість і твої вчинки. Але іноді твої вчинки, зіткнувшись з неминучістю, накладаються на випадковості й раптово здійснюють твою мрію. Десь я побачила таку фразу, і вона закарбувалася мені в пам’яті.
Потім сталося так, що вступила до Тернополя в наш університет, тоді це була академія народного господарства. Закінчила з червоним дипломом і залишилася працювати. Кандидатську дисертацію захищала в Києві. Керівником кандидатською та докторської у мене був покійний Сергій Ілліч Юрій, який очолював університет. Перша тема стосувалася інвестиційного розвитку регіону, тема докторської дисертації – світове господарство та митна доктрина глобального простору. У своїй роботі я усвідомила: ти можеш встати о 5 ранку, але є речі, які мусиш зробити. Хоча університет дає свободу. Я людина, яка не працює в рамках.
Про те, коли неможливе стає реальністю
Ніколи не думала, що буду писати картини, хоча це була дитяча мрія. Все почалося спонтанно. Моя аспірантка готувалася до захисту дисертації, було багато роботи, і я відчула, ще трохи – і дійде до емоційного вигорання. Зібрала своїх подруг і запропонувала піти помалювати в художню студію. Сюжет для картини вибирала сама. Хотіла написати Японію – ця країна мені дуже подобалася. Рожеві тони сакури й гори, які переливаються відтінками блакитного… Свою першу картину я назвала «Ніжність». Всі казали – хочемо до неї торкнутися, вона як жива.
Почала з вежі, потім додала листочки й квіти. Наступного дня подивилася – і мені сподобалося. Коли я показала її, дівчата кажуть – таке відчуття, що цвіт на картині зараз випаде з неї, ми наче чуємо вітер.
Три роки тому, фотографуючись на фоні картин, я і уявити не могла, що відкрию свою виставку. Зараз творчість – це невіддільна частина мого життя. Коли з’явиться бажання малювати, я сама не знаю, просто відчуваю енергію в руках. Зазвичай одну картину створюю за 2-3 години. Найдовше малювала «Байкал»… та це і не дивно.
Про те, чим поділитися з людьми
Малювання для мене схоже на медитацію. Я беру пензлик, виставляю фарби і починаю накладати кольори. Це інтуїтивне малювання. Не думаю, коли пишу, для цього у мене є моя робота, а занурююся в картину. Малюю пензликами, пальцями, іноді – підручними матеріалами. Одну картину, “Бузок”, я створювала, наприклад, вушними паличками.
Багато хто каже мені: ти вкладаєш у картини душу. Але в мене душа одна, і я не можу її кудись вкладати. Я не поміщаю в полотна свої емоції, бо не маю права передавати іншим свій настрій. А от мрії, тепло я справді туди вкладаю.
Кожна людина в картинах бачить своє. Хтось дивиться і плаче. Каже – таке враження, що ці емоції наче витягнули назовні. Хтось радіє.
Свої відчуття я передаю в назві. Ось це – горня, а це «Космос душі». Воно порожнє, а зміст такий: чим ти наповнюєш свою душу, якими емоціями, думками, це ти і п’єш з неї. Кульбаба на полотні – це “Віра”. Віра розвіюється під впливом обставин, але відроджується щоразу першою, як і кульбаба навесні. Одну з картин я назвала “Свобода”: пелюстки квітки намальовані так, ніби розплескуються у фарбі.
Моя улюблена – “Африка”. У мене таке враження, що коли малюю, то справді буваю в тих місцях.
Про страх і дорогу до себе
Кажуть, що людина міняється під впливом двох емоцій – радості та горя. Я не зустрічала багато людей, які б змінилися під впливом радості. Але часто бачу тих, які змінилися під впливом важких обставин. Когось вони ламають, але є люди, які щось усвідомлюють, вчаться слухати себе.
Нещодавно, під час вернісажу, мені сказали цікаву річ. Людину, поки вона не реалізує своє призначення, кидає по життю. Життя ніби випробовує. Я не можу сказати, що малювання – це моє призначення, просто завжди хотіла малювати. Це була, в якомусь сенсі, моя мрія. Кожному під силу знайти свій шлях до мрії.
Про ханамі, з якої все почалося
Коли готували виставку, ми думали, як її назвати. Колега мене запитав, з чого все почалося. Я відповіла, що з сакури. Він почав шукати інформацію, і виявилося, що в Японії є традиція любування сакурою – ханамі. Так з’явилася назва: “Ханамі, з якої все почалося…”
