Ятряться болючі рани

Ятряться болючі рани
Не можу забути про події, почуті недавно. Їх вимальовую у своїй уяві – і вони обростають думками, домислами, невимовним жалем…

…Сибір. Холоднеча. Завиває колючий вітер, пронизує до кісток. Санки. Тільки широкі. Запряжені. Голі-голісінькі, холодні. На них – малі дітки, ледь одягнені. На очах – сльози. Чути схлипування. Їх відірвали від мами – «політичної» мами. Нехай працює! Нехай діти їй не заважають, не відволікають від роботи.

А мати!? Метнулася до стіжка соломи. Мерщій зв’язати б в’язанку, аби кинути на холодні санки. Здається, встигне. Аж ні. Санки рушили. Материного крику, просьб ніби не чують. Вона біжить за санками з в’язанкою соломи, спотикається, знову біжить… падає. В’язанка випадає з рук.

Повезли дітей. Її і сусідських. Забрали в дитячий інтернат. А мати, ледве підвівшись, ледве ступаючи по свіжих смугах прибитого саньми снігу, вдивляється услід та, схаменувшись, повертається назад. Її чекає робота на фермі. Виснажлива, чужа, невдячна. Тричі на добу слід доїти зверх двадцяти корів. Пальці огрубіли, потріскались. У перерві між доїнням – дві-три години на сон. А ще – страх, що сковує тіло, від якого стигне кров у жилах. Бо хочеться пронести донечкам Славі та Іринці, як їх привезуть на побачення з матір’ю, хоч дещицю молока. Пляшечку з молоком на денці притискає міцно до грудей. Та аж прилипає до них. Жінка, згадуючи худих, виснажених, блідих донечок, намагається подолати той страх.

… Це було з нею, Славою, так давно. Але хіба таке вивітриться з пам’яті? Не один раз вона поринає у ті незабутні, гіркі спогади – і перед нею вимальовується терниста стежина материної долі. Ті спогади часто доповнювали родичі. Її маму Ольгу, палку патріотку, ще дівчиною за національні погляди садили у тюрму. Коли ж одружилася з Андрієм, почалася війна – Друга світова. Слава не пам’ятала батька: коли його забрали на війну, їй був лише рочок, а сестричка Ірина народилася вже через два місяці після його відходу.

Батько попав у полон. У 1947 році довезли аж до Канади. Там працював у лісі: валили дерева, збільшуючи місця для заселення, окультурювали природу. Спочатку працював за хліб та воду, а згодом встигав давати собі раду, однак точила серце думка: «А як там моя сім’я?» Інші чоловіки, втративши надію на повернення, поженилися, завівши нові сім’ї. З Андрієм трапилося лихо: розірвався трос, покалічив. Та, виздоровівши, він не залишав думки знайти сім’ю.

Ольга тим часом не знала, чи живий її чоловік. Довгих 15 років. Та надія все ж таки жевріла в її серці.

А в післявоєнні роки в Україні біди не бракувало. Багато молодих людей не хотіли бути наймитами ні у попередніх загарбників – німецьких фашистів, ні у тодішніх чужинців, і створювали підпільні організації, боролися за незалежну державу. Їм допомагало місцеве населення. Не стояла осторонь мати дівчаток. Відривала від себе, носила продукти хлопцям, аби виживали у скрутний час. Не сховалася від сусідського ока. Видав…

… Бережани. Тюрма. Безкінечні допити. Яскраві лампи засліплюють очі. Вони вже сльозяться. А ти відповідай на одні й ті ж питання:

– Кого знаєш з лісових, їх прізвища, імена?

– Де розташовані криївки?

– Хто зв’язковий?

І ще чимало всього. І так без кінця. Три місяці допитів у холоді та голоді. Вирок: заслання в Сибір.

Її сім’я знала, що доброго кінця не буде, і сушила хліб. Ото ж з отим хлібом та відерцем смальцю до нього посадили Ольгу з дітьми в товарняк. Її сестра Марія не змогла собі дозволити, аби кинути напризволяще Ольгу з семирічною Славою і п’ятирічною Іринкою і зголосилася розділити з нею її горе та біду, хоч сама була вільна, не засуджена.

… Ярослава на мить замовкає, а потім переповідає страшні сторінки того переїзду поїздом у Сибір. Вагон переповнений. Люди ледь втискувались для нічного перепочинку: на підлозі – діти, на нарах – дорослі. Запастися водою – ціла проблема. Вилізти з вагона під час частих стоянок – не менша. Уночі рятувала саморобна воскова свічка. Пам’ятає, як одного разу вона зачепила її ліктем. Свічка впала, загорілося волосся на голові. Опалило обличчя, вії, брови. Довелося постригтися.

У Сибіру почали відчіплювати вагони з кінця, а попередні везли далі. А її сім’я їхала попереду. Тому везли їх якнайдовше.

Нарешті приїхали на місце поселення. Раніше там була тюрма рецидивістів. Їх, 40 родин, поселили у кухні. У центрі – здоровенні чани. Діти не раз залізали і гралися у них. Діти всюди є дітьми.

Тим часом Андрій зміг стати у Канаді на ноги, дав звістку на Тернопільщину в рідне село, розпитував сусідів про сім’ю. Ті, боячись за своє життя, не розповідали правди. Та все-таки він довідався, де вони знаходяться.

– Нарешті підійшов строк звільнення. У 1968 році тато (на той час він купив будинок, бо до того жив у лісі, де працював) забрав маму до себе. О, скільки то треба було зусиль! Та допомогла якась міжнародна акція по воз’єднанню сімей. А ми, діти, залишилися з тіткою Марією в Україні.

– Я, – згадує Слава, – закінчила навчання в технікумі, інституті, працювала на фірмі «Меблі». Вийшла заміж. Чоловік  учителював. У нас народилося дві дочки: Оксана і Ліля. Довгожданий 1971 рік дав мені можливість з Оксанкою поїхати у Канаду, аби вперше побачити батька. Правда, залишивши вдома двомісячну Лілю.

Серце рідну людину знає. Билося схвильовано, радісно. Обіймалися, роздивлялися, тішилися, не могли наговоритися. Знаходили спільні риси обличчя. Хіба можна те передати словами?!

– Дозвіл був піврічний, але душа боліла за полишеним дитям. Тато купив нам назад квитки на пароплав. Плили 16 днів. Побували у Франції, Англії, Петербурзі. Прибули о 4-ій год. ранку додому. А о 6-ій одержали телеграму: «Тато помер!». Ноги прикипіли до землі. Голосний зойк вирвався з грудей. Як же це? Нарешті вперше побачивши тата, ми знову втратили його назавжди?! Адже лише кілька днів тому ми дивилися у глибокі, сповнені здивування і захоплення батькові очі, якими він не міг налюбуватися з ласкою і втіхою на мене, уже дорослу доньку, та онучку… І знову – втрата. А другої дочки – Іринки – побачити не встиг. Вона не поїхала, боячись втратити роботу. Попереду було, здавалося, ще багато років життя і надій на зустрічі.

У нас залишилось, згідно документів, ще 4 місяці перебування в Канаді. Вирішили негайно летіти туди знову. Та де там! Не пускали. Водили в  КДБ з кабінету в кабінет, вели нескінченні допити. А мати чекала. Усе її життя – в чеканні. Не ховала батька довгих 16 днів. Чекала нас. Сама. Не знаючи мови. А ми тут знемагали від підозр і нерозуміння…

Поховали тата без нас. Українська діаспора не залишила маму наодинці. Та той гіркий біль, який ми пережили, не стирається роками. Оскільки мама залишилася сама, ми з чоловіком переїхали у Канаду. Згодом, як емігранти, опинилася там і дочка Оксана з чоловіком і дітьми.

Щодень зустрічаюся з матір’ю. Роки пройшли, а мене часом переслідує картина з минулого.

…Ми з Іринкою граємось у весілля. Видно, так забагато було на засланні суму, що прагнули чогось небуденного! Треба накрити стіл. Ось кусок цукру, виданий мамі на місяць. Розбили, розкришили, з’їли.

Мама, зайшовши в барак, побачивши, що ми розбили і з’їли ту тверду місячну грудку цукру, піддалася спонтанним почуттям відчаю, взяла березовий прут у руки, стала посеред хати, зняла свою постійно ношену червоно-чорну кофтину (а під нею сорочка в дірках, груди – в ранах) і з болем мовила: «Не думаєте, як я тяжко працюю. Немає ні часу, ні сили. Все для вас, а ви так вчинили! Скажуть люди, що я погано вас виховала!..» І побила, дуже побила. Не втрималася. Потім плакала.

Зараз мати, здається, забула про ті чорні години в нашому житті. Не говорить, не згадує. Та чи справді забула? Вірю: в глибині своєї свідомості вона не раз проходить нелегкий, тернистий шлях свого гіркого минулого. Жінка – страдниця! Нехай ніхто ніколи не забуде її самовідданої любові до рідних дітей, до рідної України!

Олена РУТЕЦЬКА, м. Збараж.





Loading...


Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares