Загублена в чужому часі

Загублена в чужому часі

Вишуканий жіночий годинник Володимира знайшла в парку. Озирнулась довкола. Нікого…

Годинника Володимира носила не на руці, а в сумці. Здавалося, так час минає повільніше. А цей, знайдений часомір, вирішила одягнути на руку. Можливо, господиня упізнає свою згубу. Ледве замітила мініатюрне гравірування – анк – єгипетський хрест. «Ключем життя» називали цю фігуру стародавні єгиптяни.

Володимира часто поглядала на годинник. Тепер час обганяв її справи, думки і біг, біг, біг… Вона не встигала за ним. І, взагалі, нічого не встигала. Начебто, хтось втрутився в ритм її життя, наробив там рейваху. Вона хоче все це «прибрати» і не може…

Її вважають педантичною. Називають дуже правильною. Колись була іншою. Тепер за тією «правильністю» ховає свої смутки. Але кому це треба знати?

Володимира втекла від минулого у велике місто. Часто переглядає фотографії, на яких ще щаслива… Як усе перевернулося догори дригом в її житті. Якби не це Ігорове відрядження. Хоча, завжди стається те, що має бути. Та деколи воно дуже боляче ранить. А ліку нема…

Вродлива молода жінка з претензійним іменем Капітоліна запримітила Ігора в офісі свого дядька, де працювала. Тенькнуло серце. Незнайомець їй сподобалася. Капітоліна «западала» на вродливих, атлетичного складу чоловіків.

Дізналася, що приїжджий, одружений. Але хіба це могло її спинити? Капа, так називали її рідні та друзі, отримувала все, що хотіла. Вирішила отримати й Ігора. А він і не дуже впирався. Капа – з багатої родини.

А Володимира… Вчителька англійської у місцевій школі. Батько працює водієм на хлібозаводі. Мати на цьому ж підприємстві пекарем. Володимира добра, розумна і вродлива. Ігор її кохає. Ні, кохав, поки не зустрів Капу…

Ігор з Володимирою жили не гірше, і не краще, ніж багато хто у їхньому містечку. До зарплати вистачало, проте розкошувати не доводиться. Син-підліток просив улітку завезти на море. Збиралися. Але гроші пішли на ремонт авто, яке Ігор добряче стукнув.

…Капа діяла рішуче. Познайомилася з Ігорем. Запросила на каву, а, фактично, на побачення. Після кави – додому. Зізналася, що він їй подобається. А йому припала до душі простора квартира. Доглянутість Капи. Запах дорогих парфумів. Уміст холодильника.

– Залишайся зі мною, – запропонувала.

– У мене дружина і син.

– Дружина до уваги не береться. А син… Хочеш, візьмемо його жити до себе. Дітей я все одно не народжу.

…Ігор міркував над пропозицією Капи, прикидав свою вигоду та розмову з дружиною.

Володимира бачила: чоловіка щось гризе. Запитувала. Відмовчувався. Відкладав розмову. І нарешті…

– Маю тобі сказати дещо…

– У тебе є коханка? – перебила Володимира.

– Жінка, з якою збираюся жити. Синові сам все поясню.

– Гадаєш, Віталикові це сподобається?! Ти ж для нього – найкращий у світі тато…

Розлучилися Ігор з Володимирою без скандалів. Віталик залишився з матір’ю. Навідувався до батька, який переїхав жити до Капи. Дуже сумував за Ігорем.

Містечко гуділо. Шкодували Володимиру. Ігореві ж батьки приязно поставилися до нової синової пасії. Точніше, до її статків і статусу…

…Ігор з Капою готувалися виїжджати жити за кордон. Віталик ще не досяг повноліття. Хотів поїхати з батьком. Володимира була проти. На неї напосілися всі: колишні свекри, екс-благовірний. І головне – син.

– На Віталика за кордоном чекає щасливе майбутнє, – переконував Ігор.

– Ти не бажаєш добра власному синові, – шипіла колишня свекруха.

Віталик дувся. А якось сказав:

– Мамо, якщо не відпустиш з татом, утечу з дому. Назавжди.

– Не відпущу.

– Ненавиджу тебе!!!

І Володимира здалася. Підписала документи. Відпустила сина. Після цього на неї почали косо дивитися в школі. А директриса, наче, між іншим кинула:

– Що ж ви за педагог, коли не могли втримати власного сина.

Володимира зрозуміла: їй поки що толерантно вказують на вихід…

…Віталик до матері навідувався рідко. А її в гості не запрошує. Синові уже двадцять п’ятий. Володимирі – сорок п’ятий…

…У чужому місті Володимирі спершу було тяжко. Розраджувала материна двоюрідна сестра, в якої поселилася. Тітка Віра колись працювала на місцевому підприємстві. Отримала квартиру. Заміж не вийшла. Хворіє. Присутність Володимири виявилась доречною. Навіть житло обіцяла записати на племінницю, бо ближчих родичів нема.

Володимира працювала в бюро перекладів. Крім англійської, добре знала польську. У вільний час займалася репетиторством.

…Змінила зачіску, колір волосся, гардероб… У Володимири майже всі речі чорно-сіро-синьо-білих кольорів. Хоча б якась червона або рожева пляма. Тепер у її гардеробі та житті стало більше тонів і відтінків…

…Тітку Віру все частіше турбувало серце. І ось вона минулася, залишивши племінниці житло та самотність.

…Зателефонував Віталик. Сказав, що заручився з дівчиною на ім’я Софі.

– Я хотіла б познайомитися з твоєю нареченою.

Промовчав. Почала розпитувати про Софі. Пославшись на зайнятість, син вимкнув зв’язок.

– Чому ти так чиниш? – мовила крізь сльози.

…Вона неквапом прошкувала осіннім парком. Присіла на лавці. З думки не йшла розмова з сином. До лавки прибігло дівчатко. Цікаво глянуло на Володимиру.

– А мені дідусь не дозволяє сидіти на лавці, бо вона холодна, – серйозно мовила малеча.

Володимира усміхнулася.

– Як тебе звати, розумнице?

– Ангел.

– ???

– Ангеліна, – сказав чоловік на вигляд років п’ятдесяти п’яти, очевидно, дідусь маленької. – А сьогодні справді холодно сидіти.

Володимира махнула у відповідь рукою.

– У вас щось трапилось?

Мимоволі відкрила незнайомцеві душу.

– А я вже кілька років удівець. Син з невісткою живуть окремо. У вихідні привозять Ангеліну. Біля їхньої новобудови майже нема дерев. А тут така розкіш для дитини.

Дійшли до дороги. Дмитро Миколайович жив на сусідній вулиці. Попрощалися. Дівчатко помахало Володимирі рукою.

– Па-па, Ангеле…

У Володимири з’явився новий учень. На репетиторство хлопчика приводила бабуся. Дивна така. Екстравагантна. Каже, що вміє «відчувати» людей і читати людські долі по зорях та числах. Володимира не дуже у все це вірила. А Варвара Модестівна якось мовила:

– Ви, голубонько, загубилися в чужому часі.

– Це ж як?

– Ви ж знаходили якусь річ. Хіба не так?

– Годинника.

– А знаєте, що годинники – живі істоти? Люди помиляються, коли гадають, що це лише шматочок металу. Годинники вбирають енергію своїх власників. Проживають з ними смутки та радості, зустрічі та розлуки. Рухають час. А час рухає наше життя. Ви ж знаєте, мабуть, коли людина залишає цей світ, її годинник зупиняється.

Володимира показала Варварі Модестівні чиюсь згубу. Та, глянувши на часомір, сказала:

– Власниця годинника – велика життєлюбка. Добра та світла. А ще про таких кажуть: легка на підйом.

– Мені б повернути згубу, та не знаю кому.

– Усе в нашому житті пораховано. Для чогось речі втрачаємо, для чогось – знаходимо. Як і людей. Буває, знайомство та спілкування з людиною стає святом. Інколи ж – випробуванням та розчаруванням. А, загалом, – це для нас уроки…

…У неділю Володимира вибралася до парку. Синоптики з понеділка обіцяють похолодання та дощі. А цього листопадового дня осінь розщедрилася на пізнє тепло. На алеї замітила Дмитра Миколайовича з внучкою. Він побачив її також. Помахав рукою. Рушив назустріч.

– Останній теплий день, – сказав, привітавшись. І не насмілився зізнатися, що чекав на зустріч з Володимирою.

Зате Варвара Модестівна, коли вчергове привела внука на репетиторство, змовницьки мовила:

– Володимиро Тарасівно, у вас з’явився залицяльник. Гарна людина. Не робіть здивовані очі, ви знаєте про кого йдеться. Древньоєгипетський анк – ключ до вашого нового, іншого життя. Ви недаремно знайшли годинника з цим гравіруванням. Я ж казала: усе в цьому світі має значення. Цей чоловік буде шанувати вас. Але мушу сказати… ваші стосунки з сином залишатимуться холодними. Доторк чужого ангела зігріватиме ваші руки. А от душу… не знаю…

Ольга Чорна

журналіст, блогер, газета "Наш ДЕНЬ"





Loading...




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares