Що таке біда – Василь Ільчук знає не з книжок

…Україна не стане на коліна. Поранену, знесилену – люди відродять її, як і власні душі. Старенький чоловік молиться і просить Всевишнього, щоб благословив на мир і злагоду святу землю. Бо що таке біда, Василь Ільчук із села Рохманова на Шумщині, знає не з книжок і оповідок.

24 серпня, у День Незалежності, Василь Ільчук відсвяткував 85-річчя. Спогади, спогади… Гіркі, наче полин. Закінчив три класи польської школи –  прийшли радянські війська, а далі – війна. Після війни – знову школа. Коли перейшов у дев’ятий, трапилось те, що зробило крутий поворот у його долі.

Пригадує, як пас коні на лугах під Мировим. Раптом з лісу вийшов повстанець і попросив принести їсти.

– Як же я коні залишу? – захвилювався.

– Пастимеш з обіду, тоді й чекатиму.

Потайки від батьків узяв шмат сала, буханець хліба й поніс до лісу. Повстанців було уже більше. Хтось вийняв фотоапарат і запропонував стати до знімка. Не думав тоді хлопець, чим усе це може закінчитися.

Світлина під час обшуку потрапила до рук відповідних органів. Василя напередодні Чесного Хреста, коли разом з другом збирався до храму у Почаїв, забрали у кременецьку в’язницю.

Слідство тривало два роки і п’ять місяців. Неповнолітній Василь за шмат часла і буханець хліба отримав 25 років позбавлення волі і ще п’ять – без права повернення на рідну землю.

Як жахливий сон, пригадує дубенську в’язницю, де у камері-одиночці людей було десятеро і повертатися доводилося за командою. Як їх, щільно набитих у столипінські вагони, везли до місця відбуття покарання. Воркута, Інга… Важка праця, чотириста грамів хліба на добу, часом баланда, яку їжею вважати не можна… Трохи полегшало, коли його, наймолодшого у таборі в’язня, взяли у свою бригаду залізничники, де хліба припадало уже шістсот грамів на добу.

Після смерті Сталіна з’явилася надія на перегляд вироку. І Василь, за прикладом інших, також вирішив писати «у верхи». Хоча, головний механік переконував:

– Не пиши, Василю, тут залишайся. У тебе золоті руки, матимеш на прожиття. А там, в Україні, нема зараз добра. За трудодні мізер отримують.

Та хіба це могло зупинити Василя, роками відірваного від рідної Шумщини? Хіба труднощі могли стати вище за любов до отчого краю і нестерпного бажання зустрітися з родиною, односельцями? І його помічник, єврей за національністю, чоловік освічений, написав за Василя «у верхи».

Як зараз, пам’ятає той день, коли за ним прийшли і, нічого не пояснюючи, повели на вахту. Думав – кінець, бо посадили у воронок, обшукали й повезли невідомо куди. На щастя, це був день, коли, переглянувши вирок і переписавши статтю, підлаштувавши її під той термін, за який довелося відбути покарання, відпустили додому.

На останні гроші купив благенького сірого костюмчика, кепку залізничника і – і в дорогу. До рідного села добрався на Провідну неділю. Люди повернулися з цвинтаря, і у їхній оселі зібралася родина. Не впізнали відразу Василя, прийняли за іншого, за його друга. І мати, голосячи, благала розповісти хлопця про її рідненького синочка. Навіть наступного дня, все ще не вірячи власним очам, перепитувала:

– Невже це ти, Васильку?

Нелегко було прожити у селі. Хлопець уже було завербувався на роботу на Донбас, але хвора сестра, яку батько привіз із лікарні, відрадила. Попросився на роботу у сільгосптехніку. Але побачив оголошення про курси водіїв у Кременці. Отримав направлення і пішов учитися.

Армія, одруження, важка селянська праця… Згодом став завідувати ремонтною майстернею у місцевому колгоспі, який потім став радгоспом. Заочно закінчив Львівський сільськогосподарський інститут. Разом із дружиною, Раїсою Михайлівною, поставив на ноги двох синів і доньку. Тепер тішиться п’ятьма онуками – троє уже дорослі, здобули вищу освіту, двоє – ще школярі.

– Раніше люди жили у великому страху перед владою, партією, були міцно затиснуті у кулак. Трохи дихнули вільно. І знову треба боротися за рідну землю, відстоювати свої права, – каже Василь Георгійович. – Москва завжди хотіла поставити Україну і українців на коліна. Зась! Не такий ми народ. І з нинішніх боїв вийдемо переможцями. Тільки шкода молодих хлопців, що кладуть голови на фронті.

Поважного віку чоловік порається по господарці. Багато читає. Вірить у щасливе майбутнє України.

– Бо за що ж мене тоді судили? За що до Сибіру заслали? – запитує риторично.

Василь Георгійович не нарікає на долю, бо Всевишній кожній людині дає рівно стільки, скільки вона може витримати. Але просить у Бога, аби українські діти не гинули, не калічіли на Сході. І з болем у голосі запитує у небес:

– Чим згрішила Україна? Хіба ми ще не спокутали?..

Алла ОМЕЛЬЧУК.

Students who were creative but portal right there less creative as the others performed worse on the test.