Австралієць у Тернополі знайшов дружину і замінив батька її дев’яти дітям. А наступного року планує остаточно оселитися в українському селі
Українців вважають однією з найбільш “емігрантських” націй у світі. Що 20 років тому, що зараз ідея втекти з країни здається вельми привабливою багатьом людям. І тим дивніше зустрічати цілком респектабельних іноземців, для яких наша держава стала другою Батьківщиною.
Австралієць Рональд Маккеллар усе життя працював учителем у Сіднеї. Хтось вважає це дивацтвом, інші – подвигом, але стабільність у заокеанському мегапологі він проміняв на… українське село. З нашою державою Рона поєднала поїздка до Тернополя, де він зустрів свою майбутню сім’ю: дружину Іру та її дев’ятьох дітей. Уже кілька років він живе на дві країни: кілька місяців проводить в Австралії, де продовжує вчителювати, а решту часу – з новою родиною в Західній Україні. І найближчим часом планує переїхати сюди назовсім.
Приїхав, щоб допомагати сиротам
До Тернополя Рон потрапив у 2006 році з християнською місією. Сюди його привело бажання допомагати сиротам, оскільки у себе вдома багато чув про те, як нелегко їм в Україні. Приїжджав щороку на кілька місяців, відвідував дитячі притулки та втілював із місцевим волонтерам різноманітні благодійні проекти.
З Іриною вони ходили в одну церкву. Рон дізнався про непросту долю жінки, яка тоді не мала житла й мешкала зі своїми дітьми у центрі соціально-психологічної допомоги «Родина». Австралієць згадує, що тоді й не думав про одруження. Він перейнявся участю дітей і, щоб їх не розкидали по сиротинцях, вирішив зібрати гроші їм на будинок. І невдовзі Ірина з сім’єю переїхала в село на Хмельниччині. Саме там Рон з іншими благодійниками знайшли для них житло.
Рон часто навідувався, розпитував, як живуть діти. За сім років він побував в Україні десять разів! З часом почав думати про те, аби стати частинкою цієї сім’ї, і запропонував Ірині вийти за нього заміж.
Сьогодні, з усмішкою зауважує австралієць, його вже важко чимось налякати в Україні. А спочатку їхати сюди він боявся. Хоча, розповідає чоловік, його далекі предки були слов’янами. У Рона збереглися вітальні грамоти, видані прадіду – петербурзькому дворянину. Щоправда, на початку минулого століття, під час революції, тому довелося мігрувати: спершу – до Китаю, а згодом до Австралії.
– Російською я пам’ятаю кілька слів, які в дитинстві почув від бабусі: «иди сюда», «смотри», «дурак», – сміється Рон. – А української мови взагалі не знав. Та коли читав в інтернеті про різні держави, куди міг поїхати з благодійною місією, виникло відчуття, що маю бути саме тут. До речі, прізвище мого прадіда – Ірошенко, і мені розповідали, що воно нагадує українське. Тож, можливо, сюди я і справді потрапив невипадково.
Дивує українська душевність
Сьогодні Рон виробляє документи для імміграції та наступного року сподівається остаточно оселитися в селі. На запитання, чому, навпаки, не забере свою нову сім’ю за океан, відповідає жартома, що одружився з єдиною жінкою в Україні, яка не хоче в Австралію.
– До мене тут часто підходять знайомі й запитують, чи не можу допомогти їм виїхати, – каже Рон. – А Іра боїться, бо вона звикла до зовсім іншого життя, не спілкуєтьсья англійською. І, звичайно, було б важко перевезти за кордон таку велику родину.
Подробиці свого сімейного життя Рон турботливо оберігає від сторонніх. Розповідає, що молодші діти вчать із ним англійську, старші вже живуть окремо та навідуються в гості.
Своїм життям в Україні чоловік задоволений, хоча й знає, що у нас багато проблем. Нагод, аби відчути себе справжнім українцем, у нього вже було безліч. Варто, каже, лише проїхатися нашими дорогами чи купити в магазині продуктів на велику сім’ю. Дивує Рона і те, що доводиться платити за елементарні медичні послуги, а без грошей у лікарню краще не йти. І зовсім незрозуміло для австралійця, чому батьки здають гроші на ремонт школи, якщо цим повинна опікуватися держава.
Натомість він розхвалює українську душевність і каже, що в Україні йому дуже подобаються прості люди, але не політики.
Навіть городні роботи, від яких у селі нікуди не втечеш, Рона не лякують. Цієї осені він з усіма копав картоплю. Єдина «традиція», до якої не може звикнути – це припрошування до чарки. Вразили його і гучні застілля, на яких столи ломляться від усіляких наїдків. В Австралії це не прийнято.
Хоча на його Батьківщині про нашу державу знають чимало. Цього року в Сіднеї відбувся великий концерт з нагоди 65-річчя української діаспори в Австралії. Наші співвітчизники постійно проводять там різноманітні зустрічі й навіть випускають свою газету.
Люди в селі вітаються англійською
На Тернопіллі, з яким розпочалося його знайомство з Україною, Рон продовжує займатися благодійністю. Уже багато років він співпрацює з фондом «Майбутнє сиріт» і допомагає збирати гроші в Австралії для дітей, які виховуються у притулках області.
Оселившись в Україні, Рон сподівається отримувати австралійську пенсію. Прожити на неї тут можна, але, каже, не тоді, коли вдома з десяток дітей. Зауважує, що залюбки давав би уроки англійської мови, адже скучає за вчительською роботою, яку має в Сіднеї.
А тим часом англійською заговорило село, де живе сім’я Рона. Навіть старші люди, побачивши на вулиці дивака-австралійця, здалеку вітаються його рідною мовою. Хоча сам Рон уже може порозумітися з ними українською. І з кожним приїздом сюди, зауважує, спілкуватися «солов’їною» йому легше.
Антоніна БРИК.
Оце чоловік! Не побоявся, що дев”ятеро дітей. І роботи не боїться. А от деякі українські чоловіки бояться одружитися з жінкою, якщо навіть у неї є одна дитина. Мовляв, “нашо мені чужу дитину годувати?” Читала статтю і раділа, що ще не вмерло добро в світі. Респект журналістці за чудову тему! Респект “Нашому Дню”!