При суботі Данка заходилася прибирати у коморі. Це й коморою не назвеш, комірка правильніше буде сказати. За багато років набита усяким мотлохом, як рукавичка. Там і слоїки порожні, і закрутки позаторішні, і одяг, що давно з моди вийшов, і відра, і мішки, і пляшки та бодай його, усього не перелічиш. Викидати усе треба, а руки ніяк не доходили.
Чоловік її, Іван, лежав паралізований у дальній кімнаті їх великого будинку, що потопав у квітучому морі весняного саду.
– Треба вікно відчинити в нього, провітрити кімнату, – подумала жінка, спихаючи непотрібні речі у картонну коробку. Ненароком глянула на зжовклу газету, ще з якогось вісімдесятого року. «Коли жінка стає бабою?» – прочитала Данка заголовок статті і ледь не впала. Очі їй заступили сльози і вона, забувши про Івана, швидко кинулася до дзеркала у вітальні, жбурнувши газету в куток.
– Боже, та це ж про мене! – підбігла до люстра і наче вперше поглянула на своє відображення. Звернула увагу на сиве волосся, що вже відросло до півголови та й на саму, давно немиту голову. Помітила сіру шкіру обличчя, мішки під очима, вицвілі очі, безкровні губи. Жахнулася від безформенного одягу на колись досконалій фігурі, від якої не лишилося і сліду колишнього шику.
Сльози лилися з її очей двома струмками, душу різали ножі невимовного жалю. А вона ж давно так не плакала, ще з того далекого дня, коли Іван інсульт дістав. Чотири роки минуло…
Відтоді вона й не думала про себе.
А до хвороби… Ох і насолив їй чоловік. Любив Іван у гречку скочити, хоча вона красунею була. Білявка з голубими, як мирне небо очима, з повними маковими вустами та розкриленими бровами. Прощала Данка чоловікові зради, бо любила нестямно, цвіла квіткою для нього. Але коли крайня, перед хворобою чоловіка, коханка роздзвонила на увесь світ, що той до неї ходить, Данці теж трапився один заможний пан. Усього було кілька зустрічей таємних, бо той за кордон поїхав, розлучившись із дружиною. Але цей роман допоміг їй пережити чоловікові походеньки наліво. Наче відімстила. Спокійною стала.
А коли зліг Іван, тоді вона й бабою зробилася. Роботу в адміністрації залишила, доглядати чоловіка стала, а ще хату та город, а на себе – плюнула, як кажуть… Від єдиної доньки помочі не було, бо та вийшла заміж далеко від дому і рідко навідувалася, маючи свої клопоти.
Коли Данка виревілася, то перше, що зробила, пішла до Івана. Він лежав тихо, напевно спав. Вона відчинила вікно, запах черемхи увірвався в кімнату. Жінка простягнула руку і зірвала китицю духмяного цвіту. Якась нова сила прокинулася у тілі. Поспіхом зібралася та подалася до міста – самі ноги понесли. А гілочку черемхи у кишеню поклала.
На центральній площі, перед Данкою ішло дві жінки. Вони голосно розмовляли, когось звинувачували, обговорювали ціни, які невпинно ростуть.
– Які невиховані, – подумала і впізнала в одній з них жінку свого колишнього коханця. Швиденько звернула у провулок, як назустріч виплила ні то жінка, ні то чоловік – якась пародія на людину, ще й зі псом. Придивилася, а то крайня коханка її чоловіка.
– А я таки ще нічого, порівняно з отими, – подумала вголос. – Не баба, не баба! – кричало її єство.
Данка повернула до найближчого салону краси, леліючи у кишені черемхову гілочку, наче рятівну соломинку від старості та тривог…
Раїса ОБШАРСЬКА.
