«Матері не суди…»

«Матері не суди…»

Дядько Петро не був завсідником сільського буфету, але, бувало, на пиво заглядав. А діти бігали до кнайпи за солодощами. Інколи перепадали якісь копійки на цукерки й Марусі. Від матері. Зоя потай від чоловіка клала в доньчину долоньку гроші й шепотіла:

– Купи собі щось, аби батько не бачив.

Перш, ніж зайти до буфету, подружка обсервувала, чи там немає Марусиного батька. Якщо ж у кнайпі був дядько Петро, дівчинці діставався гостинець.

– Геню, – гукав дядько Петро до продавчині, – дай-но Манюні чиколядку більшеньку. Зараз я заплачу.

Геня якось запитала, чому Петро годує Зойчину малу смаколиками.

– Бо ти важиш іншим дітям по сто-двісті грамів цукерків, а Манюні кілька штук. Шкода дитини.

Геня здвигнула плечима. Для неї головне – виручка…

…Батько не любив Марусі. Інколи й руку на малу підіймав. Коли Зоя захищала доньку, Семен замахувався на неї і сичав:

– Байстрюча народила, а більше дітей мати не годна?

…Зоїна врода залишилася на фотографіях. В її віці жінки квітнуть стиглою красою. Її ж врода рано зів’яла. Через Семена, який завжди злостився. Односельці не могли втямити: чого бракує чоловікові? Має добротну господарку. Донька гарно вчилася в школі, до інституту вступила. Зоя наперекір не те, що слова не мовить – не дихне.

…Маруся була щаслива, що вирвалася з дому. Ось тільки матері шкода.

– Мамо, чому тато такий?.. Мене не любить. І вас, мабуть…

– Що ти, доню, таке кажеш?

– Хіба я не бачу? Ніколи слова доброго не чула.

– Натура в нього така…

…Після інституту Маруся залишилася в обласному центрі. Працювала економістом на підприємстві. Отримала місце в гуртожитку. Познайомилася з Михайлом, також молодим спеціалістом. Коли хлопець запропонував одружитися, була на сьомому небі від щастя. Уявляла, як вальсує з коханим у довгій білій сукні. Як радіє мама. А тато? Радітиме?

На вихідних сказала батькам, що збирається заміж. У маминих очах було стільки щастя! А Семен подався геть з хати. Потім Зоя повідомила доньці сумну новину: батько відмовився весілля справляти.

Михайло заспокоював Марусю. А їй гірчило в душі.

– Що твоя рідня подумає? – запитувала.

Забаву відгуляли у їдальні підприємства. Семен не приїхав. Гостям сказали: занедужав.

Зоя, поправляючи Марусі вельона, тихенько мовила:

– Маю гріх перед тобою, доню. Прости мені.

– Мамо, не хвилюйтеся. Не приїхав тато, то й не приїхав. Це на його совісті.

Зоїне серце захлиналося від сліз…

Після доньчиного весілля Зоя подалася ще більше. Стало нестерпніше боліти життя із Семеном й провина перед Марусею. Скільки разів поривалася все розповісти. Не встигла…

На похороні Семен був, наче з каменю. Ні сльози, ні слова. Вдома спередсердя гаркнув Марусі:

– Тепер тут тебе ніхто не чекає.

…Маруся приїжджала на мамину могилу. Часом бачила батька на подвір’ї. Минала обійстя, яке стало чужим. Інший радів би, що став двічі дідусем. Що донька з зятем мають нове житло. Живуть у злагоді…

…Маруся здалеку побачила якогось чоловіка біля маминої могили. Невже батько? Підійшла ближче.

– Добрий день, дядьку Петре? То це ви тут пораєтесь?

– Добридень, Манюня. От, морозом прибиті сухі квіти вириваю.

– Яка ж я Манюня? Вже доньку заміж видала.

Дядько Петро випростався.

– Спина болить. На зміну погоди. Сніг обіцяють.

– На зміну погоди голова болить.

– Ет, зараз все болить. Світ змінився, – філософськи мовив. Кашлянув. І хрипло сказав:

– Чуєш, Манюня… Колись я пообіцяв тримати язика за зубами. А тепер… Зої вже нема. І я минуся. Мушу висповідатися перед тобою. Мусиш знати, чому Семен не по-людськи до тебе і до матері ставився. Не батько він тобі…

…Петро закохався у Зою з «багатого кута». Так називали вулицю, де будувались заможні господарі. Зої також подобався веселий, добрий хлопець. На статки кохання не зважало. Зоя нікому не зізнавалася, що бігає на здибанку до Петра. Її родина з погордою дивилася на бідніших односельчан. Навіть краща подруга не знала Зоїної таємниці. В селі не розуміли, чому   бібліотекарка гордує тутешніми парубками. Міського кавалера на приміті має?

Про Петра розповіла батькам, коли завагітніла. У хаті зчинився гвалт, як перед кінцем світу. Мати гарячково шукала, за кого б поспішно видати доньку заміж. У придане готова пожертвувати що завгодно, лише б Петрова нога не ступила на подвір’я. Так осоромив! Батько завжди був на боці матері.

Вибір зупинили на Семенові з сусіднього села. Заможному підстаркуватому кавалерові. Семен до пропозиції пристав. Обіцяв мовчати про чужу дитину. Але жити разом із тещею й тестем навідріз відмовився. То ж мусіли погодитися залишити нове обійстя молодим, а самим перебратися в стару хату, яка стояла пусткою.

Новина громом прокотилася околицею. Хто б подумав! Зойка виходить заміж за Семена. Правду кажуть, любов зла… Набурмосений, непривітний. Слова не витягнеш.

Ціле весілля лив дощ. І ридали дві розлучені душі – Зоїна й Петрова…

…Семен Зої не любив. Марусі тим паче. А Зоя чоловіка тихо ненавиділа. І їла себе, що не відстояла кохання. Що донька не має путнього батька. Й не хотіла мати дітей від Семена, аби не перейняли його вдачу. Якби він знав про аборт, забив би, певно…

…Петро взяв за дружину вдову з малим сином. Ставився до хлопця, як до свого. Згодом народився ще один син. Радів. Коли ж бачив Марусю, біля серця стригав біль. Знав: його донька нещаслива. І не міг нічого вдіяти. Хіба що, смаколиком пригостити. Зоїні батьки пригрозили: відкриєш рота, або хата згорить, або…

– Ось так воно, Манюню…

Одкровення ошелешило жінку. Не знала, що й думати.

– Матері не суди, – тихо мовив Петро. І поволі побрів між могилами. Спинився в кінці цвинтаря. Підвів очі до неба.

– Хтось мав сказати нашій доньці правду. На душі стало легше, хоча й порушив обіцянку. Прости, Господи. І ти, Зою, не гнівайся…

Ольга ЧОРНА.

 

Автор




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *