Життя – суєта суєт. Проблеми падають на наші плечі, як дощ, а ми, розв’язуючи їх, втрачаємо час, що летить зі швидкістю ракети. Так із дня в день – топчемо ряст…
Наш будинок чимось нагадує невеликий мурашник, а радше вулик, бо в мурашнику трудяться всі, а у вулику є ліниві, котрі лише створюють видимість, що працюють. Насправді вони тільки спостерігають за іншими. Хоча – це теж робота. Щоправда, надто своєрідна.
Баба Ніна – голова інформаційного бюро нашого дружнього мурашника. Їй 84, але в неї життєвої енергії навіть більше, ніж у тих, кому за тридцять. Це – ходяча прибудинкова побутово-пліткарська енциклопедія: відає про всіх мешканців усе. І, здається навіть більше. Коефіцієнт корисної дії спрямований на те, щоби пильним оком стежити за всіма сусідами і не пропустити щось важливе. Тільки-но сонечко поцілує ранок – бабуся Ніна зі свого пункту спостереження поповнює інформаційний ресурс, отримуючи неабияке задоволення від того, що саме вона володіє найновішими звістками.
Учора мій Микола приліз додому, як мовиться, без задніх ніг. І що ви думаєте? Баба Ніна не забарилася:
– Оксанко, як я тобі співчуваю! Це ж треба так напитися, щоби аж упасти у під’їзді, – мовила до мене. – Настя допомогла йому встати, провела до квартири. Дивися, щоб наступного разу не завела до себе. Вона може… Ти така красуня, маєте гарні діти, а він лише про оковиту дбає. І щось похудав твій чоловік останнім часом. Може, захворів? – запитала буцімто співчутливо.
– Має нове хобі, – засміялась я.
– Нове що? – запитала навздогін…
2.
Галей Кривий – наш екстрасенс. Людина-загадка. Самооцінка зашкалює. На другому поверсі, де він мешкає, завжди гамірно. Якісь молодиці щодня вчащають до нього. Пройти неможливо. Регулярно навідується двометрова краля. Залишається на ніч, а то й на дві-три доби.
Я теж хотіла дізнатися, що таке екстрасенсорика на практиці. Думаю – не всі забули епоху Кашпіровського. Оскільки я огрядненька тітка, то вирішила похудати – на які би жертви не довелося піти. Чоловікові слова: «Скоро не влізеш у двері» зачепили, як то кажуть, за «живе». Вирішила зустрітися з «великим екстрасенсом». У Тернополі не змогла потрапити на прийом, тож поїхала за ним до Львова. Приготувала дифірамби. Чекала під дверима майже п’ять годин, і ось моя черга… Зайшла… хотіла вимовити слово, аж раптом, як грім з ясного неба:
– Чево прішла?
– Хочу похудати, – заїкаючись, мовила тихо, забувши підготовлені слова.
Він підняв руку, розправив п’ятірню й жестом, спрямував її мені в обличчя. А потому – заревів, мов лев:
– Нада меньше жрать! Вон атсюда!
Я, мов комета, вихором вилетіла з кімнати. Дорогою плакала. Микола іронічно запитував про результати поїздки. І що ви думаєте? Сідаю за стіл їсти – перед очима «п’ятірня Кашпіровського» і: «Нада меньше жрать!» Мовчки відсуваю їдло… Так день у день…Психологічний трюк знайшов у моєму мозку пристановище, урісся в мою свідомість, і ефективність даного процесу досягла зеніту – я висохла, неначе таранька. Тепер купую одяг у «Дитячому світі».
Але екстрасенсорика не залишала у спокої, тож завітала до Галея. Хотілося все-таки перевірити його здібності на собі. Він водив, водив рукою мені перед очима, а я стою і хоч би що. Крутив правицею туди-сюди, щось шептав, а потім розізлився на мене й хотів вигнати. Довелося підіграти… Вдаю, що заснула – аж захропіла, а він узявся помалу роздягати мене. Ледве вирвалася. Відтоді не йду – боюся. Хто знає, що в нього на думці…
3.
Сім’я Галини та Пилипа Чорностаїв мешкає по сусідству з Галеєм. Чесно відпрацювали в торгівлі купу років, а тепер на заслуженому відпочинку. Майже все літо на дачі. Пилип – гуморист від природи, а Галина все сприймає за чисту монету. Сім’я антиподів. Чоловік, випивши чарчину, а він це робить регулярно, одразу на лаві розповідає всім, як він свою Галю «взув».
Приїхав якосьна дачу і, стоячи на п’ятиметровій відстані від неї, телефонує:
– Галю, мене сьогодні не чекай, – кричить у слухавку, знаючи, що дружина недочуває. – Водії маршруток страйкують, бо начальство не хоче підвищувати їм зарплату! То я приїду завтра. Ми з Галеєм п’ємо пивце. Тож я не сам. Не переживай.
Галя, «зігнута у три погибелі», полола грядку. Почувши, що Пилип не приїде, – впала до землі, розпластавшись, мов жаба. Якось піднялася й нумо волати в слухавку:
– Ага, то ти не приїдеш! Я так і знала, що для тебе головне пиво, а не я. Знайшов голодранця Галея. Усі відають в під’їзді, чим він займається. Мені тільки не вистачало, щоб і ти махав руками перед голими бабами, як він. Чому вони сидять у нього по два-три дні? Не скажеш? Може, тобі теж хочеться нових вражень? Плануєш перетворити квартиру на бордель. Це гріх.
– Ти що, збожеволіла? Гріх, що я не приїду?
– Не валяй дурня. Ти добре знаєш, що маю на увазі. Все кидай і щоб за годину був тут. Ти мене чуєш?
– Чую, сонце, чую – щипаючи Галю за м’яке місце, на якому сидять, та сміючись, відповідає він.
Галя з переляку верещить ще більше, але Пилип, отримавши чергову дозу адреналіну, всміхаючись, обіймає свій скарб, бо як-не-як – любить.
А цю історію, двадцятирічної давності, він розповідав, напевно, вже разів п’ять. Усі прямо заходяться від сміху, а особливо баба Ніна – голова інформаційного бюро нашого дивовижного мурашника. Вона всім підряд розповідає, як Пилип «розіграв» свою Галюню. А було так. Дружина заснула на дивані біля сьомої години вечора. Спить і хропе на всю квартиру. Цей храп ледь-ледь витримує Пилип. За хвилину до дванадцятої години Пилип вмикає радіо на максимальний звук, а сам біжить і лягає в ліжко. Лунає гімн, сповіщаючи про закінчення ще одного дня. Дружина, позіхаючи, встає, думаючи, що вже ранок, – і починає наводити марафет. Тихо вийшла з квартири, зачинивши двері. Пилип швидко побіг на балкон. Почекав, поки вона вийде з під’їзду, а потім як крикне:
– Куди? Вирішила працювати в нічну зміну? На таких, як ти, запиту нема. Вертайся додому!
4.
Настирний дзвінок розірвав тишу. Відчинила двері, а там Стефка з третього поверху. Розхристана, белькоче, а слів не розібрати.
– Оксано, допоможи мені, – нарешті второпала, що вона хоче. – Я вийшла на площадку, а сусід з десятої лежить під дверима. Що тепер буде? Треба якось занести його у квартиру, бо простудиться. Я будила-будила, тормосила, але не встає. Він височенний, наче жирафа, а тяженний, мов слон. Неможливо зрушити з місця.
Вітю Муляра називають льотчиком, бо служив у Афганістані. Передчасно демобілізований через контузію. Розповідав страшні речі про товаришів, тіла яких збирав частинками. Такого жахіття будь-чия психіка не витримає. Поринав у забуття в тандемі зі спиртним. Усі його шкодували, бо він пройшов через горнило безжальної і нікому не потрібної війни.
Вийшовши з квартири, побачила лежачого Вітика, який не подавав ніяких ознак життя. Він був дебелий мужчина, і навіть удвох нам ніяк не вдавалося підняти його. Мучилися-мучилися, тягнули і сяк, і так, а він ніби приріс до порога і дверей.
– Потрібна ще чиясь допомога, – не вгаваючи, белькотіла Стефка. – Самі не справимося…
– Зачекай, покличу свого чоловіка, – мовила я.
Мій Микола залементував, мов недорізане паця. Я мало не оглухла. Він не належав до категорії тих, котрі поспішають на допомогу. Вчора, видно, сам недопив, то сьогодні ходив злий, як той пес.
– Знайшла дурня! – несамовито крикнув. – Буду я возитися з твоїми пияками. Неси сама. Він чим думав, коли пив? Має жінку, діти, то хай його несуть.
На роздуми було мало часу, і я згадала про нашого екстрасенса. Галей ніби чекав на запрошення. Ми всі троє взялися до справи. Стефка за одну ногу, я за другу, а Галей попід пахви, і якось зрушили з місця. Тягнемо коридором. Притягли, вклали у ліжко. І тут настав кульмінаційний момент. Льотчик розплющив очі, що почали вилазити з орбіт, встав і, наче термінатор, рушив уперед – прямо на мене. Мені зі страху відняло мову, ноги задубіли, а серце почало битися, мов пташка у сильці. Стефка плаче, а екстрасенс, роблячи врівноважений і розумний вид, підняв п’ятірню й, направивши її на Вітьку, зачав кричати на всю хату: «Спакуха!», «Спакуха!».
5.
Марко Потічок мешкає напроти льотчика. Колись працював завгоспом у школі. Добряга, аж інколи його шкода. Безвідмовний у всіх аспектах. А який креативний! Саме креативність і згубила. Усе добре в міру, як то кажуть.
Одного травневого ранку Марко виліз на покрівлю й налапав горобців. Оскільки їх було багатенько, то всіх позапихав у рукави свого старого пальта. Зліз і гордо зайшов у перший клас.
– Учні, гляньте-но сюди, – голосно мовив. – Я зараз покажу вам фокус. Фр-р-р-р! – голосно закричав, розвівши руки в сторони.
Із рукавів почали вилітати, один за одним, горобці. В класі здійнявся такий гармидер, що Марко закрив вуха. Горобці цвірінькали, літаючи по кімнаті, а діти в захопленні кричали: «Валшєбнік!», «Валшєбнік!». Вчителька стояла й не могла дати ради. Школярі бігали за горобцями, хотіли впіймати й кидали в них хто чим міг. Зірвали уроки і в паралельних класах, бо шум перевищував ліміт слуху. Поступово галас охопив усю школу. Вчителі й учні повибігали з класів, а директор із кабінету. Такого масового заходу в школі ще не було. Втихомирювали майже годину…
Марко став у школі «персоною грата». Як тільки попадався на очі дітям, то всі на нього показували пальцем і хором вигукували: «Валшєбнік!», «Валшєбнік!» Пройти коридором йому було неможливо. Ця популярність замучила Марка. А ще більше допекло, коли, прийшовши до школи, побачив плакат: «Прілєтіт вдруг валшєбнік в галубом вєртольотє і бєсплатно покажет кіно…» Це був останній штрих. Директор не витримав і… попросив Марка написати заяву за власним бажанням. І той написав…
Поповнивши ряди безробітніх, успішно склав товариство льотчикові. У під’їзді всі сусіди називали їх Штепсель і Тарапунька. Якось обоє «трішки» пригубили оковитої і йшли співаючи: «Ми с Тамарой ходім парой».
Та це ще не так страшно. Хохма почалася згодом… Льотчик, як пільговик, отримав путівку на відпочинок і вирішив розділити її з Марком. Жінки не відпускали без онуків, тож довелося ділити на чотирьох. Приїхавши в Карпати, наші кавалери відразу знайшли собі супутниць, які належали до категорії «Двічі просити не треба». Гуляли, аж пір’я летіло…
Онуки, щоби привернути до себе увагу, вирішили зробити популярними своїх дідусів, коли ті відпочивали з дівахами у бані. Через вікно зняли відеофільм і показали у прямому ефірі онлайн, а потім скинули відео на вайбер сусідським хлопцям. Інформація зі швидкістю ракети розійшлася мурашником. Дебати тривали цілісінький день і досягли апогею. Льотчикова Люда не знала куди подітися від такої «слави», а Маркова Неля мало не віддала Богові душу. «Швидку» викликали тричі.
…Хлопці, після курортних процедур та смачної їжі, мов огірочки, нічого не відаючи, приїхали на таксі. Під під’їздом бракувало лише червоної доріжки й оркестру.
– Бравісімо нашим відеогероям! – кричали і плескали в долоні сусіди. – Як масаж? А масажистки де?
Після перегляду відеоролика, що зробив обох суперпопулярними, вони місяць не виходили з домашньої клітки …
6.
Анастасію Петрівну, яка мешкала на четвертому поверсі всі називали інтердівчина. Незважаючи на свій солідний вік, а їй було за шістдесят з гаком, – ходила у міні-спідниці. Геньо, з восьмої квартири, тільки-но вип’є, відразу запитує у Настусі:
– Коли заміж вийдеш? Ти ще не стара, товарний вигляд маєш. І ніжною, здається, можеш бути… Дивись, а то я чув, що хочуть прийняти Закон «Про сімейний стан». Якщо депутати проголосують, то таких, як ти, можуть судити за простій робочого механізму.
– Мене заміжжя не надихає, – дивлячись йому в очі, відповідала. – Маю пса Борьку, котрий нікуди не вештається, а сидить біля мене, папугу Чіпа, що голосно лається: «Куди поділа гроші?», кота Ваську, який цілу ніч гуляє, а додому приходить під ранок. Усе моє сімейство при мені.
– А, я й забув, що ти ще завідуєш гуртожитком для іноземців.
Подібні дебати тривали довго й інколи закінчувалися таким рейвахом, що одного разу довелося викликати поліцію.
За спиною Анастасії перешіптувалися, що вона тільки приймає на квартиру студентів-арабів. Подейкували, що веде насичений спосіб життя. Що було вкладено у зміст цього терміна – знала тільки вона. Плинність кадрів була високою. На зміну одним квартирантам приходили інші. Ми навіть не встигали адаптуватися до її закордонних мешканців. А як вони знаходили спільну мову з її псом та котом, залишалося загадкою.
Я колись лагідно звернулася до неї: «Настусенько», то вона сказала, що її звати Анастасія Петрівна. Цей урок я засвоїла на «відмінно».
7.
Пилип Чорноротий – «глянцевий педант». Його квартира поруч із помешканням Анастасії Петрівни. Вони – закляті вороги. Яка причина такої ненависті, не відав ніхто. Дізнатися не змогли навіть бабці на лавці, або, як їх лагідно називали, – «місцеві веб камери». Та все-таки одна його любовна таємниця досягла апогею, бо слід її запеленгували «веб камери сьогодення», коли трійця: льотчик, завгосп і викладач низько кланялися «Оковитій» на лаві під липою.
Пилип Кіндратович працював у технічному університеті викладачем. Був затятий холостяк, хоча до жінок – не байдужий. Топтав стежину до багатьох, але як тільки доходило до одруження, випаровувався і зникав у невідомому напрямку. Завжди твердив, що шлюб – приречення двох на муки.
– Мені це не треба. Хочу жити, щоб «аж дим ішов».
Останнім часом учащав до Марусі. Дибав до неї щодня. Вона була справжнісінька господиня. А як варила борщик! Сидів з нею на кухні, й стежив за кожним рухом, бо головне для нього – добре вимитий горщик. Та все було б добре, якби не її викладацька робота, яка перекреслила карти – навіть козирі. Чорноротий перебрав усі виші міста й ніяк не міг вгадати, де вона працює. Знав ніби всі…
– А в якому саме?
– В будівельному.
«У Тернополі такого університету нема», – ламав голову.
– А що ти, викладаєш?
– Цеглу на будівництві, – мовила сором’язливо.
Пилип Кіндратович очманів. Такого повороту подій не чекав. Ходив до жіночки майже пів року й не спитав, чим займається. Поки вона пішла готувати чай – вислизнув із квартири й забув… як звали.
8.
Завершувала піраміду нашого мурашника інтелігентна сім’я педагогів Вишнівських. Ірина Семенівна й Олег Адамович – надзвичайно ввічливі та прекрасні люди. Вони – пенсіонери. Мали одного сина. Я завжди захоплювалася цією сім’єю. Син – Герман – любив подорожувати. З кожної мандрівки привозив море вражень, і цими враженнями неодмінно ділилася зі сусідами на лаві Ірина Семенівна. Вона мріяла, що Герман, подорожуючи, знайде свою половинку, але час минав, а він залишався самотнім.
…Та одного разу поїхав на відпочинок у Трускавець. Пив лікувальну воду, ходив на процедури. Лікар порадив відвідувати вечори відпочинку, щоби прискорити й урізноманітнити оздоровчий процес. Герман, увійшовши до актової зали, почув приємний голос модератора: «А зараз – білий вальс. Панянки запрошують на танець те, що є…» Герман не належав до категорії чоловіків, про яких кажуть, що це залишки минулого дня. Тож, не встиг оглянутись, як перед ним, ніби з-під землі, виросла красива амазонка. Закружляли в танці. Весь вечір просиділи разом.
– А звідки ти приїхала, – запитав Герман.
– Я з Тернополя.
– Я теж. Вулиця?
– Шота Руставелі, 5, квартира 20.
– Це ж треба! А моя – 40. Виявляється, що живемо на одній вулиці, в одному домі, тільки у різних під’їздах… і наші шляхи ніколи не перетиналися?
Здивуванню не було меж. Трускавець став місцем їхньої доленосної зустрічі. Цю історію довго обговорювали у прибудинковому інформаційному бюро. Баба Ніна з таким захопленням доносила її до відома знайомих і незнайомих, що Ірина Семенівна була вже не рада, бо її син невимушено став «притчею во язицех».
9.
Часу баба Ніна не марнувала. Повертаючись із роботи, я стріла її біля під’їзду.
– Оксанко, – почала вона. – Сьогодні твого Миколу – не впізнала. Таке враження, що дихає на ладан. Змарнів – залишилася шкіра та кістки. Це, напевно, доконала його клята хвороба. Я забула, як називається. Ти казала минулого разу. Здається, «Хіпі?».
– Хобі, – виправляю її. – Але це зовсім не хвороба, а захоплення. Працювати не хоче, а цілими днями сидить на березі озера і ловить рибу.
– От чому Микола схуд, мов таранька! – приповідала баба Ніна. – Я сушила мізки, співчувала йому, а він виявляється, хоче легкого хліба.
Я до кінця не слухала, бо добре знала, що завтра на порядку денному нашого мурашника будуть розглянуті наступні питання: про те, як екстрасенс Галей рятував льотчика від «білочки»; про нових жильців Анастасії Петрівни; майбутнє весілля Германа; ключову причину схуднення мого Миколи. Тільки щоби, баба Ніна не переплутала «хіпі» та «хобі».
Поспішаючи до крамниці, я дорогою стріла Любов Адамівну, яка мешкала в сусідньому під’їзді. Вона теж була часточкою нашого мурашника і майже ключовою постаттю після баби Ніни. Відколи її знаю – завідувала відділом сміхотерапії. Це справжнісінький фахівець своєї справи. Талант рідкісний – настільки витончено володіє вербальною і невербальною комунікацією. Стреси знімає майже миттєво. Колись розповідала, як у молодості вперше приїхала до Тернополя. Гуляючи в центрі міста, вона – сільська дівчина, прагнула справити враження на незнайомця, котрий хотів потрапити у село Березовицю, що біля Тернополя. Він звернувся до неї:
– Пані, як доїхати до Березовиці?
– Я не знаю, – мовила протяжно… – То є цєнтер. Тут такого нема. Сідайте на тролейбус єдініца і поїдете прямо в Березовіцу, а там вам скажуть…
Цей кумедний діалог наш мурашник пам’ятає донині.
Пані Люба, як завжди, в гарному настрої. Жартувала-жартувала, а потім, глянувши співчутливо у вічі, все-таки запитала про мого чоловіка:
– То правда, що твій Микола захворів на «Хіпі?» Якась нова болячка… Я про таку ще не чула…
Ну, думаю, інформбюро працює на повну. Все-таки переплутала…
– Не хіпі, а хобі. У мого Миколи здоров’я – дай Бог кожному. Щодня товче воду в ступі. Півдня порпається у землі, шукаючи черв’ячків для приманки, варить якусь кашу, а до мене навіть слова не скаже. На рибалку ходить як на роботу, тільки грошей за те ніхто не платить. Ми підписали з ним контракт. Перший пункт: «Що спіймає, те і буде їсти». Ну, видно, клює слабо, або зовсім ні.
Розмовляючи, дійшли до свого рідного мурашника. На лаві звично сиділи наші вебкамери. Вони нас запеленгували й одночасно повернули голови в нашу сторону. Ми з пані Любою привіталися й розійшлися по своїх домівках. А вони напевно продовжували сумлінно обговорювати нових мешканців, що купили квартиру в нашому підї’зді, зростання цін, перемивати кісточки депутатам у парламенті, нові вбрання і зачіску Юлії Тимошенко та, звісно, – причину схуднення мого Миколи. Про наш контракт ще не знали, але завтра дізнаються…
Я повільно піднімалася до своїх скромних апартаментів. Відчинивши двері, подумала, що не туди потрапила. Все перекинуто догори дригом, як після повені, а Микола лежить на підлозі, розставивши руки, і дивиться у стелю. Поламана вудочка і черв’ячки, що повилазили з банки і розповзлись який куди, – доповнювали шедевральну картину «Щурі втікають з корабля».
– Трапилося щось? – запитую, нічого не розуміючи.
– Мені каюк, – прошептав мій рибак і ніби змахнув непрошену сльозу.
– Не клює?
– Гірше.
– Не мовчи! Чому мушу слова витягувати з тебе щипцями?
Микола зірвався з підлоги і став переді мною на коліна. Руки тремтять, слина з рота пирскає, як із пляшки розбовтане шампанське… Таким чоловіка ще не бачила. Він настільки щиро плакав, що я теж підхопила естафету, й ми мало не ридали удвох.
– Мене поставили на лічильник. Я позичив у хлопців на озері дві тисячі. Якщо не віддам завтра до обіду – уб’ють.
– Навіщо ти позичав?
– Хотів тебе привітати. Ти ж знаєш, як я тебе люблю і ціную. Думав, наловлю риби, продам… і гроші поверну.
Він так щиро переконував, що я, рятуючи свій дорогоцінний скарб від загибелі, – витягнула з гречки заначку…
…Наступного дня мій Микола купив спінінг.
Щоб не наробити дурниць, я з відчаю поїхала до Миколи на Львівщину. Спека мучила зі самісінького ранку. Моя свекруха сиділа на причілку біля хати. Вона від палючого сонця стала схожою на витиснутий лимон. Щораз дивилася на дорогу, яка раз у раз то губилася і зникала у пилюці, неначе в тумані, то знову виринала. Дощ забарився. Земля була суха, зачахла, наче молода жінка біля зрадливого чоловіка. Проїхала машина, знову закуривши шлях.
Маршрутка зупинився біля Миколиної хати, і мої донечки – Алінка й Оксанка радісно побігли на зустріч бабусі. Вона змінилася на обличчі, побачивши, що я приїхала без її дорогоцінного сина.
– А де Микола? – запитала, ледве приховуючи роздратованість.
– Рибу ловить, – відповіла я. – Купив новий спінінг, то мусить випробувати. Останні гроші з хати забрав.
– То не велика біда. Головне, що не п’є і тебе не б’є. Я йому зателефоную і прочитаю лекцію. Не гризися.
– Ніби ваша проповідь поверне гроші.
Радощам не було меж. Мої дівчатка щебетали, і хата ожила. А через два дні приїхав Микола, і я вже забула про все, бо як-не-як – кохала за ангельське терпіння до моєї скромної персони.
– Піди до Цибухів і принеси наше сито, – сказала диктаторським тоном свекруха. Вже два тижні як позичили, а віддавати і не думають. Мають гостей із Сибіру.
Я не хотячи попленталася до сусідів, які жили напроти. Глянула через тин, а свині ходять оборою, як французька свита Версалем. Омоскалена внучка з бабою ведуть діалог про свиней. При цьому молода говорить про вуха, а стара – про воші. Я в глибині душі тріскаю від сміху, слухаючи:
– Бабушка, я смотрю, у вашіх свінєй такіє большіє уші!
– Є дітинко, є…
– А што ви с німі дєлаєтє?
– Дідо принесе оливи… помастить, помастить, і вони пообпадають.
– Нада же, а у нас халадец варят с ушей!
Баба як заломить руки:
– Йой, дітинко моя, то ви ся дожили у тих Сибірах, що з вошей холодець варите.
Цю картину треба було бачити і чути. Я взяла сито й почимчикувала додому. В голові прокручувала, як сприйме мою інформацію баба Ніна, а те, що вона поставить її на початок порядку денного, – була впевнена на сто відсотків.
…Мені захотілося до свого рідного мурашника. Побачити всіх, посміятися і відчути тепло своєї домівки, безперервний рух мешканців нашого будинку, котрі, мов мурашки, поспішають хто куди…
Життя триває, намотуючи кола бігової дистанції. Та велика мудрість у тому, що ніхто не знає, коли перетне фінішну стрічку. А може це й на краще…
Із голови не виходили слова пісні: «Ой не сумуйте, люди, життя – це спортлото, що знайдеш, що загубиш, – не відає ніхто».
Василина ВОВЧАНСЬКА.
