На пасовищі

На пасовищі


Ранкова прохолода відганяла сонливість. Троє пастухів поспішали за чередою, перемовляючись і слухаючи одночасно музику із транзисторного приймача. Надворі тільки сіріло.
Село залишилося за розлогими осокорами. Пастухи прискорили кроки, щоб вчасно відігнати худобу від буряків або молодої пшениці, які так і вабили до себе соковитою зеленню.
Корови раз по раз смикали зелену гичку і хлопчина повертав їх влучними кидками палиці, яка падала так, що змушувала вибігати худобу на дорогу.
На заході яскраво рожеві промені розбудили небо і, немов поважна золота паляниця, викотилося з-за обрію ранкове сонце.
Дівчата весело обговорювали сільські новини, коли побачили, як хлопчина, якого звали Степаном, несе в руках пухнасте зайченя.
Дивіться, кого я знайшов! – тішився він.
Відпусти пухнастика, нехай ще підросте, – промовила Оля.

  • Занеси далі від дороги, щоб собака який не знайшов його,- попросила Ганя. Степан послухав дівчат і, збиваючи росу на зеленій гичці, поніс зайчика між густими буряками.
    Корови тим часом пішли на вузьку ґрунтову дорогу. Вона збігала сірою стрічкою зліва від головної дороги між конюшиною і ячменем, до зеленої долини і Михальського саду. Від саду тут залишилася тільки назва. Дерева не родили вже давно, і густі хащі скоріше лякали, ніж приваблювали пастухів. У селі казали, що його посадив ще давно багатий пан Михальський. Пастухи пасли худобу тут тільки скраю від лугу, а далі, де закінчувався сад, ніхто і не заходив.
    Вчора на полі працювала косарка. Машини допізна відвозили силос з молодої конюшини. Зранку залишена косарка одиноко стояла на стерні недалеко від дороги. Трактор ще не приїхав і якби не страх, що коровам може зашкодити і небагато з’їденої конюшини, то вони могли б пастися і на стерні.
    Ганя зупинилася пасти свою худобу на спориші недалеко від косарки. Решта корів з телятами, смикаючи соковиту зрошену траву, попрямували ближче луків.
    Нараз знизу з долини почувся незвичний гавкіт: «Гау – гау». Пастухи від здивування завмерли. Від коли вони тут пасли, нічого подібного ніхто не чув. – Хто це так дивно гавкає? – запитала Оля.
  • Вчора ми гнали худобу додому і бачили недалеко Михальського саду хтось вивіз здохлу свиню. Може, собаки з села наїлися її і показилися, – продовжувала свої роздуми дівчина. Степан мовчав.
    Дорога збігла з горбика і пастухи побачили дивну картину: збоку від саду, ближче до дороги на сусіднє село, погавкуючи, стояло вісім однакових вівчарок. Одна з них тільки мала сіру масть, а інші – більш рижувату. Пси погарчали, дивно підвиваючи, і нараз побігли в сторону села. Хоч їхній біг здивував підлітків: час від часу собаки ніби перестрибували через невидимий бар’єр.
  • Вовки», – стиха промовив Степан. – Вони ще не бачать ані нас, ні худоби, що будемо робити?
    Оля завмерла від такої несподіванки. Вона дивилася на звірів і не могла зрушити з місця. До грудей дівчина притиснула приймач. Тиха музика, яка линула з цього невеличкого ящичка, якось дивно заспокоювала її.
  • Може, поженімо худобу назад до косарки, – промовила Оля .- Ми заліземо догори, а худоба буде пастися, поки не прийдуть трактористи, – продовжувала вона. Степан схвально махнув головою і побіг завертати корів.
    Дівчина ще міцніше притиснула приймача до грудей і спостерігала за вовчою зграєю. Звірі ще пробігли якусь відстань, потім зупинилися і знов почали гризтися між собою. Нараз один із вовків поглянув у їхній бік. Хижаки, ніби по команді, повернулися і побігли назад. Оля попередила Степана, що вовки повертаються, але він продовжував неквапливо підганяти череду по дорозі.
    Сіроманці нараз зупинилися. Вони стояли з високо піднятими головами і з цікавістю спостерігали за реакцією людей. Один із вовків, напевне вожак, вийшов із зграї і пішов через молодий ячмінь у напрямку череди, яка вже порівнялася з Олею. Степан ішов слідом за коровами. Дівчина з цікавістю розглядала вовка. Так близько вона ще не бачила ніколи хижака, бо в зоопарку не доводилося бувати. Здавалося, що підходить велика сірувата вівчарка, яка мирно хоче розминутися з людьми. У погляді звіра не було люті і в очах дівчини також цікавість десь перемагала страх. В якийсь момент їхні погляди зустрілися. Вовк зупинився. Олі здалося, що ноги вросли у землю, але вона не відвела погляду від очей звіра. Здавалося, промайнула вічність, але якась сила повернула сіроманця у ячмені і він пішов до зграї з такою неквапливістю, як ішов дивитися на людей.
    Ще хвилину-дві зграя постояла, а потім хижаки знов повернулися і побігли в напрямку сусіднього села. Згори до Олі підійшла Ганя. Вона також спостерігала мовчки за вовками, але дівчина в цей час не бачила нікого. Порадившись, пастухи вирішили гнати череду через конюшину до хутора, який виднівся у долині. Там, біля людей, буде спокійніше. Підлітки поспішали і худоба бігла весь час підтюпцем.
    Вовків пастухи бачили здалека. Сіроманці зайшли на дорогу, яка дугою піднялася над картопляним полем і полягали відпочивати. Пастухи розуміли, що їх врятувало те, що звірі не були голодні. Але причини їхньої появи у полі так до кінця і не встановили.
    Ще близько місяця лякали хижаки жителів навколишніх сіл. Відстрілювати їх заборонили. Але біля сусіднього села зранку звірі загризли колгоспну корову. Це стало останньою краплею у терпінні людей. Зібралися мисливці з навколишніх сіл і під час відстрілу вбили вожака звірів. Налякані решта вовків пішли у невідомому напрямку і більше не появлялися.
    Марія ГУМЕНЮК.

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares