Вишня одцвіла. Так швидко, так раптово… А мені мало, а мені хотілося ще. Кожного разу, дивлячись на неї, виринали з пам’яті рядки С. Осоки: «То вишня цвіла… Між небом і небом стояла як влита, / Квітнево снігами тяглася до світу…»
Хоч зараз стільки цвіту буяє! Таке багатство, таке різнобарв’я! Але… я не встигла попрощатися з вишневим квітом. Одного дня дивлюсь: а вона уже без вельона… Час. Час зробив свою роботу. У неї увійшов час, – вона не могла квітнути вічно… Скоро зашаріється ягодами, розродиться. Не встигаю насолодитися, час надто швидко іде…
Мені мало було, я не встигла сповна… Час. Час не щадить нікого: ні людей, ні вишневих уборів. У нього багато роботи, у нього за плечима – віки! У нього щільний графік, він не має ні вихідних, ні сну, ні відпусток… Час змітає все.
Вишня одцвіла, отак раптово, одного дня іду, дивлюсь: а квіту уже нема, він відлетів у вічність…
Неля ДРИБОТІЙ.
