Приносити в дім радість

Приносити в дім радість

Михайло бачив її майже щодня. Оксана вивозила свого первістка на прогулянку і зустріч з нею і її маленьким синочком приносила Михайлові світлі хвилини радості. Вже кілька років, як не стало його рідного сина Мар’яна, що загинув в нерівному бою під Іловайськом. І згадка про нього весь час пекла Михайла нестерпним болем, як незагоєна рана. Тому свою батьківську любов він переносив на це крихітне дитя Оксани, яке ще тільки-но спиналося на ноги, посміхалося до нього і щось радісно вигукувало на своїй нерозбірливій дитячій мові. Здавалося, що ось таким, в ті далекі роки, був його син Мар’ян, цей пустотливий, життєрадісний хлопчик, що, як сонячний промінчик, осявав душі Михайла і його дружини Олени. 

    Між собою Михайло та Оксана були лише добрими знайомими. Він пам’ятав її ще з маленької, худенької дівчинки, яка бігла за мамою і весь час допитливо поглядала на нього своїми темно-карими оченятами. А зараз це вже була молода вродлива жінка, яка щоразу зустрічала його привітною посмішкою і вступала з ним в бесіду. 

    Оксана знала про трагічну сторінку в житті Михайла, коли загинув його син. Тому жаліла чоловіка в глибині душі і давала йому можливість, хоч недовгий час, під час прогулянки, побути з її маленьким Олесем. Вона бачила, як світилися радісно очі Михайла, коли він брав на руки її синочка, а думками був десь там, в тому часі, коли, ось таким, був його син Мар’ян.

    – Коли б мені мати отакого внучка, як твій Олесь, – якось з жалем в голосі мовив Михайло, коли вони з Оксаною та хлопчиком  прогулювалися парком. – А то так порожньо в хаті. Сидимо з дружиною, як осиротілі. Лише портрет сина нагадує про нього…

    – А хочете, ми будемо з Олесем заходити до вас? 

    – Це було би для нас з дружиною справжнім святом, – зраділо мовив Михайло.

    Відтоді Оксана стала часто бувати з сином в домі Михайла та Олени. Поява в оселі малої дитини втішала їх обох і вони вперше за кілька років відчули себе не такими самотніми. Правда, на початку, Олена ревниво поглядала на Оксану, та побачивши, що її чоловік ставиться до неї, як до рідної доньки, перестала вишукувати у їхній поведінці якоїсь двозначності і повністю переключилася на маленького Олеся. Вона обнімала дитину, цілувала, носила по кімнаті, і Михайло бачив, яка дружина в ці хвилини щаслива. Іноді Олена, забувшись, називала Олеся Мар’яном, та схаменувшись в ту ж мить, лякливо поглядала на Оксану чи та не вискаже свого невдоволення. Але Оксана, поглядаючи на стіну, де висів портрет Мар’яна, лише зажурено зітхала, бо тут все нагадувало про нього. Їй, навіть, здавалося, що поряд з ними витає невидима душа Мар’яна і втішається, що нарешті його батьки не самі, що в кімнаті лунає дитячий сміх і приносить усім радість.

    – Це хто так до вас майже щодня приходить? – випитували Олену язикаті сусідки.

    – Це позашлюбна донька мого чоловіка, – вигадувала навмисне Олена.

    – Справді? – дивувалися ті. 

    – А що ви думали? – посміхалася Олена, а сусідки чимшвидше спішили розповсюдити новину: «Ви знаєте, чоловік Олени був гулякою. У нього є позашлюбна донька. А виглядав таким доброчесним…»

    Михайло байдуже сприймав плітки сусідок, а найбільше посміювалася з них Оксана:

    – То виходить, що ми з вами – рідня?

    – А так, доню, – говорила Олена. – Ти нам тепер – донька, а Олесь – наш онучок. Тільки приходь до нас частіше з синочком і принось в наш дім радість… 

Ігор ТОПОРОВСЬКИЙ.

 м. Хоростків.

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *