Слідувати за покликом серця…

Слідувати за покликом серця…

«Кохання… Хто без нього людина? Абстракція, яку вигадали художники й поети? Чи нерозважливі дівчата, такі, як я? Ви потураєте своїй самотності. Прошу вас, не зачиняйте душу. Той, хто оминув свою половинку, послану небесами, залишається напівчимось, напівнічим, уламком людини, яка не знає щастя…»

Це було останнє Надине послання для Гордія. Він прочитав, засміявся, кинув листа в шуфляду. Там лежала купка подібних філософських послань від невгамовного дівчиська.

Воно, дев’ятнадцятирічне створіння, вирішило вчити його, тридцятирічного Гордого (так нарекли Гордія), життя й пояснювати, що таке кохання. Надя – його чергова забаганка. Вона ж напридумувала романтичних байок і не дає спокою обласканому жіночою увагою їхнього містечка вчителю математики.

«Дівчинко, я не знаю, що таке самотність», – мовив сам до себе Гордій, очікуючи старшу за себе «гостю», яка щедро розраховувалася за його «увагу».

…Надя зустріла Гордія в магазині.

– Привіт, Гордію.

– По-перше, Гордію Івановичу. По-друге, між нами все закінчено. Як ти там писала: «це омана… абстракція…». По-третє, я не самотній. А, по-четверте, не переслідуй мене.

– А по-п’яте, Гордію Івановичу, ви стане батьком. Ось тільки не знаю: син буде, чи донька.

– Гроші на аборт дам. Будеш набридати, пущу поголос, що ти – повія. Вилетиш з училища і станеш посміховиськом на весь райцентр. Вирішуй… В області маю друга-медика. Все організує на вищому рівні. Не в нашому ж «добропорядному» містечку аборт робити. І вдома нічого не кажи. У твого батька, сама знаєш, який характер. Порішить нас обох.

У холодний грудневий день Гордій повіз Надю до друга-медика. Все відбулося «на вищому рівні». На прощання лікар шепнув Наді:

– Мушу попередити: про дітей більше не мрій. Виходь заміж за вдівця з придатком. І знаєш, не тебе першу привіз сюди Гордий. От, жук…

Наді хотілося заховатися в заметілі від людей і світу. Вона не могла ні з ким поділитися своїм болем. І від цього ставало ще гірше. Батьки бачили: з донькою щось коїться. Випитували причину.

– Втомилася. Семестр був важким, – пояснила.

– Може б поїхала до тітки до Львова? Відпочинеш. По магазинах побігаєш, – сказала матір і запитально глянула на чоловіка. Без його згоди нічого в сім’ї не робилося.

Петро, хоч і суворий, проте доньку-одиначку любив без міри. Насупившись для годиться, мовив:

– Збирайся, Надю. 

…Уперше не цікавили магазини, хоча батьки виділили щедру «субсидію». Зайшла у старовинний храм. Свята Марія з немовлям на руках дивилася на Надю з тихою печаллю. «Прости», – прошепотіла й розплакалася. Хтось поклав на плече руку. Старенька черниця. На обличчі – вселенська смиренність. В очах – мудрість. Темний одяг пропах ладаном. Слова жебоніли, наче тиха молитва:

– У тебе горе, дитинко?

Надя вперше розповіла про свій гріх.

– Господь добрий – прощає і навертає нас, грішних, на правильну дорогу. Праведників нема на землі. Але ми можемо покаятися через молитви та добрі справи.

– Як далі жити?

– З вірою. Слідувати за покликом серця.

Черниця благословила Надю і вклякнула перед образом Святої Марії. Може, молилася за її, Надину, душу…

…Після закінчення училища хтось з одногрупниць пішов працювати в освіту, хтось – готувався до іспитів у виш. Надя вирішила стати черницею. Це всіх ошелешило. Красуня, модниця, одиначка у заможних батьків і раптом…

Мати плакала. Батько мовчки ходив по хаті.

– Я слідую за покликом свого серця, – мовила тихо.

Петро щось подумав і мирно, як на свій запальний норов, запитав:

– Ти ж не забудеш нас? Правда?

…Мирське ім’я залишилося у минулому житті. Її нарекли Августою. Сестра Августа молилася, аби Небеса обдарували її такою ж мудрістю, вмінням розуміти й розраджувати, як стареньку черницю з львівського храму… …Майже два десятки років сестра Августа служить Господу і людям. Подейкують, вона володіє дивним даром – зцілює душу. Прихожани шукали у неї порад, розрад і ліку від зневіри. Спілкування з нею приносило полегшення.

А вона просто вміє розмовляти з людськими душами. Нанизує слова, немов вервечку. Душі, наче втомлені ангели, причащаються ними. Здавалося, прості фрази, мовлені устами сестри Августи, скидалися на молитви, створені з людського болю та сподівань. А ще вона радила слідувати за покликом свого серця. Як колись їй старенька черниця.

…Сестра Августа упізнала цього чоловіка. Гордій. Поруч – хлопець-підліток. Мабуть, син. Гордій упізнав її також.

– Надю, – тихо мовив.

– Я – сестра Августа.

– Що привело вас до монастиря?

– Син… Степан. Йому треба робити другу операцію. І з дружиною біда. Після других пологів хворіє. Хтось прокляв мене. Допоможіть… Мені сказали, ви можете. І простіть, що я тоді…

– Якби ж то можна попросити прощення в душ, яким люди не дозволили народитися? Неприкаяні, нехрещені, без імен, вони витають поміж землею і небом, шукаючи прихистку. Не знають дороги у сни. Плачуть, несповиті любов’ю і молитвами. Їхні сльози не дощами випадають, а болем.

– Що ж мені робити? – запитав Гордій.

– Молитися.

– Молитися? Лікарі наполягають на операції. Дорогій. А ви про душі… Кажуть, ви маєте дар. Нічого ви не можете! Все це нічого не варті слова.

– Чому ж ви прийшли сюди, якщо не маєте віри і покаяння? 

– Я вірю, – тихо мовив Степан.

Сестра Августа поклала руку на худеньке хлоп’яче плече:

– Все буде добре. Лише не втрачай віри. І не бійся операції.

– Колись ми привеземо сюди маму, – мовив сестрі Августі Степан.

Вона кивнула головою і усміхнулася…

Ольга ЧОРНА.

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *