Такої красивої веселки, яка краями тонула в безодні моря, а вершком торкалася неба, Надія ще не бачила. Та й що говорити, за три літа, відколи щороку їздить на південь із донечкою, це їх перша «морська» веселка. Щойно падав дощ, а вже за лічені хвилини небо так гарно розфарбувало перед очима неповторну картину.
«От би й у житті так», – подумала Надія.
Жінка не нарікала на долю. Приймала її випробування із силою та вірою. Та віднедавна щось обважніли її тендітні жіночі плечі від різних випробувань. Не вспіла оговтатись від розриву стосунків із чоловіком, який залишив її з десятимісячною донечкою на руках і пішов до іншої, як в одну мить не стало її батьків – опори і підтримки.
Це сталося минулого літа. Надія з донечкою Оксанкою якраз повернулися з моря, бо лікарі наполегливо рекомендували дівчинці корисне морське повітря з її частими бронхітами. Щасливих і засмаглих донечку з онучкою зустрічали Оксанині батьки – Марія Петрівна й Тарас Іванович. А через декілька днів подружжя вирушило до міста, на речовий ринок з онучкою за обновками. Надія залишилася вдома. Вирішила зайнятися закрутками на зиму, бо за час відпочинку на морі вдома вже добряче доспіли і ягоди, і деяка городина. Якраз останню банку з огірками виймала, щоб закатати, як раптом та виривається з рук і ошпарює ноги. Тієї ж миті мобільний телефон розривається від безперервного дзвінка. Телефонувала мама, але по ту сторону слухавки звучав не її голос, а якогось чоловіка:
– Прийміть наші співчуття. Ваші батьки загинули на місці катастрофи. А дівчинка в сорочці народилася – на ній лиш декілька синців і подряпини.
Тамуючи біль фізичний, Надія ридала від болю душевного, який розривав її на шматки. Вже згодом дізналася, що, обганяючи вантажівку, на зустрічну смугу виїхав легковик і врізався в машину її батьків. Той водій таксі, як і його пасажирка, також загинули на місці аварії.
Жінка думала, що не переживе цього горя. Та мусила швидко оговтуватись, бо залишились удвох із донечкою.
Цьогоріч вона і не думала, що поїде на море. Та навесні донечка знову важко перехворіла, ще й якась задуха почалася у неї. Тож лікарі не просто рекомендували, а наполягали на оздоровленні Оксанки. Та й Надії слід хоч на декілька днів змінити обстановку.
…Вдивляючись удалеч, де море злилося з небом і стало єдиною цілісною синню, яку лише веселка розділяє, Оксана чи не вперше віднедавна усміхнулася. На душі стало по-особливому тепло, наче важкий тягар, що каменем засів прямісінько у серці, поволі відкотився. Неподалік від них із донечкою купалася закохана пара. Він вчив її плавати на спині. Вона вчилася довіряти йому… і відпускати свій страх. Хлопець постійно був поряд. Він навчив її плавати, вона – довіряти. В нагороду юнак отримав ніжний поцілунок.
«Мабуть, саме так будуються справжні стосунки – на довірі і любові», – знову подумала Надія, коли веселка поступово зникла з горизонту. І в той же час перед її очима «вималювалися» дві постаті – чоловіка, приблизно її віку, і хлопчика, років на два-три старшого за її Оксанку.
– Вибачте, Ви не могли б наглянути за моїм сином? Буквально за пів години я повернусь, але маю терміново дістатися до терміналу. Не хочу дитину так далеко тягнути за собою.
– Звісно. Ми ще збиралися з донечкою трохи позасмагати. Сонце вже так не пече. Тож не хвилюйтеся, йдіть по своїх справах, а ми наглянемо.
Повернувся Олег не з порожніми руками. Він взяв на ринку величезного кавуна і по морозиву всім.
– Тримайте, це – вам. Дякую, що дивилися за сином, – простягнув Надії пакет з кавуном чоловік.
– Ми з Оксанкою самі не подужаємо його з’їсти. Тепер, якщо ваша ласка, посидьте з дітьми, а я збігаю до будиночка по ніж і тарілки.
Вже і сонце зайшло за обрій, а вони не поспішали залишати пляж. Діти весело бігали по узбережжю, обливаючись із водних пістолетів, а Надія з Олегом розповідали про свої життя. Вони спершу з обережністю, але поступово вчилися заново довіряти. Як виявилося під час тривалої розмови, хоч у це важко повірити, їх об’єднує одне горе на двох – у тій аварії загинули не лише батьки Надії, а й дружина Олега, пасажирка таксі.
Поверталися з відпустки разом. Олег запропонував одразу ж із вокзалу зайти в гості до його батьків, які живуть неподалік:
– Коли на морі залишав тобі Максимка, то біг пересилати батькам гроші на їх річницю весілля, щоб влаштували собі свято. Вони ж перенесли святкування на сьогодні і чекають нас чотирьох. Я їм говорив про тебе і Оксанку.
– Якось незручно отак одразу в гості. Ми ж знайомі лишень декілька днів. Може, колись згодом… – відповіла на запрошення Надія.
-У мене таке враження, наче ми знайомі давно. Не хвилюйся. Вони в мене хороші й завжди раді гостям. А ми з Максимком не готові відпускати вас з нашого життя…
Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК.
