…Невпізнання в моїй душі зосталось… Хіба це не про вас сказано? І про тих, хто живе у прекрасних легендах. Святий Валентин, де Гріє, Беатріче, дон Педро і Лаура… Повірте на мить, що наївний дон Педро й досі співає своїй коханій. Марно шепочуть: Лаура не свята. Він про це не хоче знати. Бо для нього є лише вона – донна Лаура – ота непорочна, як Дівині очі…
Все підвладне часу, а кохання – ні. Воно не визнає заборон і кордонів, суспільних осудів і статусів. Вічне, як світ. Земне, як ми. Неземне, як Всесвіт. Воно приречене тривожити наші серця задля пізнання любові та розчарувань. А ми приречені бути його заручниками…
Як би сказали: приміряйте до себе колір щастя. Ваш вибір? Ніжно-бузковий? Вранішньо-рожевий? Білий? Колір морської хвилі?..
А колір кохання?
Білий колір у мого чекання.
В білих шатах мої найдорожчі мрії.
А моє заблукале кохання?
Мабуть, воно також біле…
Білий вальс, білі клавіші,
Біла мелодія…
З білих зір
Ніч нанизує Долі намисто…
Білий колір – кохання і щастя прелюдія…
Бажаєте продовжити цей вірш?..
У кохання безліч тонів і відтінків. Як у людської душі. Для когось – це ніч, украдена до ранку, яка вартує цілого століття. А хтось віддасть ці декілька годин на вічний осуд. А кохання, навіть його миттєвий спалах, не дошукується, хто правий, а хто – ні. Цьому шаленому почуттю не цікаво, що буде завтра…
Що буде завтра? Сльози радості? Відчаю? Народження з любові нового життя? А, можливо, завтра хтось загляне у старий альбом і… Ах, цей непосидючий хлопчисько, цей зірвиголова… Як він вас кохав! А ви… Годі, годі докоряти собі за колишню нерозважливість. Кохання таке примхливе. Таке, якою були ви у свої вісімнадцять…
