Чотири пори року дав Бог на світі цім. Чотири пори року є й у житті людськім.
У потоці снігових розталин, під норовистий легіт вітерців і теплих сонячних промінчиків ожива земля і на ній все оживає – це прийшла весна, зеленню і квітами вона нас вітає.
У радості і муках народжується і людське життя – для продовження роду нашого, нашого майбуття.
Весняні квіти стають невдовзі плодами. Літній дощик і сонечко їх соком наливає. Так материнське й батьківське тепло всіх гріє і голубить. Дитинство залишається у спогадах – вже юність наступає.
Всі квіти різнобарвні, а плоди – розмаїті. Дитячі пустощі веселі, а дорослі – уже статечні, хмарками обов’язків і почуттів покриті. Все йде, все минає, день за днем збігає. Людина все, що посіяла і виростила, у відповідний час збирає.
Як дерева вкриються багряним листям, як заплаче небо прохолодними дощами і у вирій лелеки відлетять, збере людина урожай в засіки, згадає літнє сонечко і буде зиму-зимоньку чекать…
Яка ж вона буде: зі слабкими морозами та іскристим снігом? Чи з колючим вітром, який сніг у замети намете?
Яке ж воно, життя, на старість буде? Тихе, спокійне, чи в болючій і безрадісній самотині пройде?
