Тернопільський фотожурналіст Микола Василечко поїхав до Києва одразу, коли у криваву ніч 30 листопада влада жорстоко розігнала мирний Євромайдан. Відтоді читачі бачили на сторінках нашої газети його світлини з гарячих точок столиці, у якій в останній тиждень розгорнулося справжнє пекло. Під час одного зі своїх приїздів до Тернополя (загалом він сім разів їздив на Майдан, провівши там більше сорока днів) Микола зайшов у редакцію. Поспішав, тому що того ж дня повертався назад до Києва. Ми просили його берегти себе. А він сказав: «Тут нам нічого втрачати. А там – Україна».
Кілька днів тому Микола повернувся додому. Поранений, але, на щастя, живий. Привіз нові фотографії – свідчення свавілля влади та мужності простих українців. Зображені на них події уже стали історією. Якби у Тернополі знайшлися меценати, Микола міг би скомпонувати з цих світлин виставку.
Ми ж розпитали його про те, яким він побачив Майдан зблизька, коли над головами літали кулі снайперів, коли поруч гинули молоді хлопці, й чи закінчилася вже боротьба.
– Як і сотень тисяч українців, на Майдан мене покликало прагнення справді вільної та незалежної від бандитів і корупціонерів держави, – згадує Микола. – А для мене, власне, життя без України просто неможливе: ніколи не мав наміру покидати рідний край ні заради праці, ні тим більше заради проживання в іншій країні. Тому жив і живу, боровся і боротимуся надалі саме тут, на своїй землі, а ця перемога Євромайдану – це тільки перший етап еволюції громадянського суспільства нашої держави. Бо навіть багато з тих, хто пройшов через Майдан, саме пройшли його, не збагнувши суті та змісту — ще знадобиться час на осмислення і переосмислення власних стану і поглядів, освіченості й невігластва, культури й аморальності.
– Чим доводилося займатися на Майдані?
– Більше часу був у тиловому забезпеченні, бо, насправді, вояка самооборони з мене б не вийшло за станом здоров’я, тому за кожної нагоди намагався бути волонтером: допомагав будувати барикади, прибирати Майдан, готувати їжу, підносити дрова, медикаменти та інше. Постійно ходив на пікетування, фіксував на камеру події. Ночував у різних місцях, як території Майдану, так і поза ним: у палатках, КМДА, Будинку профспілок, Михайлівському соборі, революційному притулку Патріаршого собору, в знайомих киян. За кожної поїздки принаймні одну ніч без сну був на Майдані, на барикадах Грушевського, а в час блокади 18-20 лютого – дві доби.
– Навіть коли у Києві почали вбивати людей, ви поїхали знову. Чи не було страшно?
– Чесно кажучи, мене вже питання про страх починає дратувати: страшно не було! Це тут страшно, вдома, страшно, що можемо втратити Україну, можемо зламатися, а на Майдані – така енергетика, що страх та інші подібні емоції просто зникають, навзамін – більшає рішучості, сміливості. Чому? Бо знаєш, що поряд тебе однодумці, побратими, що допоможуть, підтримають, врятують у критичний момент. І заради таких друзів не шкода пожертвувати власним життям.
– Розкажіть про ці трагічні події, очевидцем яких були…
– Жах і велич! Жах від кількості поранених і вбитих від дій спецпризначенців і бандитів у формі силовиків… І водночас велич сили майданівців і народного гніву, коли поряд з чоловіками, хлопцями на передовій у перших лавах були десятки жінок, дівчат, що разом відстоювали своє право жити у вільній, справедливій державі…
– Журналістів і фотографів кулі, на жаль, теж не оминали. Ви теж були поранені. Як це сталося?
– Загалом поранень було кілька: двічі в ногу влучили ґумові кулі, двічі зачепило осколками від гранати, одна значна контузія від світло-шумової гранати, що на кільканадцять хвилин спричинила запаморочення, пошкодження очей, кілька разів потрапляв у газову хмару. Зберіг одну зі «своїх» ґумових куль, яка поранила на розі вулиць Інститутської та Шовковичної.
– Ви зафіксували на світлинах різні події, різних людей. Що найбільше вразило, запам’яталося?
– Звісно, боляче вразили поранення і смерті на моїх очах кількох людей. Минуло вже кілька днів, але й зараз ще не можу прийти до тями від баченого. Але позитивних вражень набагато більше. Про кожне з них можна писати окрему статтю.
– Майдан живе. Чи плануєте повертатися на нього знову? І чим він став для вас?
– Обов’язково повернуся, як тільки одужаю. Майдан має стояти. Поки не проведемо повне очищення України від бандитів при владі. К той же час Майдан має стояти як застереження, що саме ми, народ, а не політики, є джерелом влади. Для мене Майдан став початком нової сторінки буття — ще торік, через певні проблеми, я майже втратив сенс свого існування на землі, а тепер у мене з’явилися нові мрії та прагнення як в громадському, так і в особистому житті.
– Які висновки, на вашу думку, мають зробити українці з тих трагічних подій?
– Раджу дотримуватися десяти Божих заповідей. Тоді не буде трагічних подій і житимемо, як належить людям – у любові та злагоді.
а шо в тернополі не знайдеться жодного багатенького патріота, шоб дав якусь тисячу Колі на виставку фото? на словах патріоти є а на ділі? побачимо