Не забуваймо забутої хати,
Хоча б у пам’яті вертаймось до старої схиленої, згорбленої стріхи…
навіть якщо її уже немає.
Але ж була! Була!
Ви теж пам’ятаєте?
І кличе до дому село, і кличе до дому земля, кличе стежина…
А колись я так рвалась у світи!
Я хотіла якнайшвидше вирости, поїхати вчитися, піти на роботу, стати самостійною…
… мене манили місто, шум, швидкість…
А тепер кличе дім, рідна хата, старі черешні, похилена вишня…
Ви теж чуєте той тихий, але такий сильний голос дому, голос землі, голос роду?!
Тут і тепер я для когось знайома, сусідка, колега, подруга…
А там – я дочка, сестра, онука…
– То чия дитина пішла? – запитувала бабця бабцю.
– То Дриботійова…
…А коли приїхала з сином, то:
– То чий малий?
– То Петрів внук…
…Такий тихий і водночас такий гучний – Голос рідного дому…
Неля ДРИБОТІЙ.
