Помічна ікона

Помічна ікона

Приснилася покійна Дарка. Кликала Ксеню. Як колись, у дитинстві. У Дарки сад був розкішний. А дітей та внуків не було. Чоловік помер. Тому любила пригощати сільську дітлашню та родину яблуками, сливами, грушами.

– Йди-но сюди, дитинко! – бувало гукала Дарка. – Вже ранні яблучка доспіли…  

Ксенина бабуся Іванка – двоюрідні сестри з Даркою. Жили неподалік одна від одної. До церкви разом ходили, на лавці любили посидіти, минуле згадати. Взимку Дарка на вечорниці приходила. Пісень старих співали. Ксеня навіть записала деякі. 

Іванку Дарка пережила. Зовсім старенькою у засвіти відійшла. Осиротіла хатина. А садок родить…

Дарка Ксеню «золотою внучкою» називала. Ксеня привозила з міста старенькій різні смаколики. Та, мов дитина, раділа. Дякувала і молилася. Дарка дуже побожною була. Постів дотримувалася. Худесенька, маленька, їла, наче горобчик.

– З ніг упадете, поки піст закінчиться, – казала Ксеня.

– А мене Господь підтримає, – відповідала, усміхаючись.

…Сад бруньками брався. Наче відчувала Дарка, що Небеса скоро покличуть душу у Вічність. Із кожним деревцем розмовляла. Гладила пошерхлу кору старих яблунь. Увечері слухала тишу й сповивала молитвами світ. Не стало Дарки весняного ранку…

…Ксеня тепер зрідка до села їздила. Матір нездужала, тому до міста забрала. Хату замкнула. Сусіди наглядали.

Останнім часом у Ксениному житті все наперекосяк. Віталій, чоловік, з сім’ї пішов. І нещодавно придбану квартиру прихопив. Бо його нова пасія не має власного житла, а в неї мала дитина.

– Про свого сина забув? – запитала Ксеня. – Ми ж квартиру для Славка старалися.

Славко був студентом. На програміста вчився. 

– Вам трикімнатне помешкання залишається, а ми з Веронікою та її донькою змушені жити в однокімнатці.

– Не забудь додати: в новій і просторій. І мала належати вона нашому синові.

Славко бунтував, мовляв, мені нічого не треба і зрадника-батька також.

Віталієва сестра при зустрічі вколола:

– Кому розлучена жінка потрібна? Та й зараз чоловіки на молодих заглядають. Як от мій братик. Оце втнув! 

З Мілою в Ксені стосунки були ніякі. Мілин благовірний до пляшки прикладався. І до роботи лінивий. У своїх негараздах жінка звинувачувала всіх і вся. Заздрила Віталію, що посаду має. І Ксеня рук на роботі не бруднить. А вона, Міла, на ринку торгує. Їй ті огірки-помідори-капусти уже впоперек горла стоять. Тому Міла не приховувала зловтіхи, що в Ксені особисте вшкереберть полетіло…

Ще й, як на зло, закрилася агенція, де Ксеня туристичним гідом працювала. Тож поповнила на біржі праці ряди безробітних.   

…Дарка знову прийшла у сон. Стояла край саду і кликала Ксеню. Так знайомо-лагідно:

– Йди-но сюди, золота внучко…

Ксеня повідала сон матері.

– Треба на Службу Божу за бабу Дарку дати і здалося б на могилу поїхати. Може, у вихідні?

– Поїду, мамо. Та й до нашої хати треба навідатися.

В суботу Ксеня зібралася до села. Найперше пішла на  цвинтар, бо якраз неподалік зупинки. Потім вступила по дорозі на подвір’я баби Дарки. Двері у сіни були прочинені. Зайшла до хати. Добра в покійної не було, проте хтось щось шукав. Все перевернуто. Зникли вишиті рушники. Подушки. На підлозі лежала ікона. На скло наступили, роздушили й трохи забруднили. Це був образ святого Миколая Чудотворця.

Ікона висіла на покутті. Дарка щодня молилася до неї. А на Різдво ставила під образом пшеничного снопа й кутю. Колись розповіла історію. Її родина допомагала повстанцям. Серед них був свояк священника. Він і приніс врятовану ікону із знищеного «совітами» храму. Дарка вірила: намолена ікона – помічна. Цей святий допоміг її сім’ї дивом уникнути сибірів, біди й хвороби відводив. Дуже дорожила образом.

Ксеня підняла ікону, струсила скло, витерла засохлий бруд. Вирішила забрати з собою.

…Одного дня Ксені зателефонувала колишня одногрупниця. Працювала заступницею директора школи.

– Чула від наших, що ти роботу втратила. У нас, в школі, місце звільнилося. А ти ж на курсі однією з найкращих була. Навіть на побачення не мала часу – лише історія була в голові. Та й у школі колись працювала. Словом, давай, зустрінемось, поговоримо.

Невдовзі Ксеня отримала роботу.

Підлікувалася мама. Додому захотіла. На своє подвір’я. До городу. Сусідів. Набридло в багатоповерхівці сидіти. 

А тут і син порадував:

– Мамо, я працюватиму в айтішній компанії. Серйозна фірма, до речі. Бажаючі були. Але я виграв цей «приз»!

– А як буде з навчанням?

– Це ж не повний робочий день. Зароблю резюме. Можливо, колись вдасться за кордоном попрацювати. Це моя мрія – ти знаєш. Словом, круто, що я потрапив туди!         

Ксеня дякувала долі за те, що минула темна смуга в житті. Вірила: їй допомагає ікона святого Чудотворця… 

…Над ранок приснилася Дарка. Стояла край свого саду. В біленькій хустинці. Лице таке добре, світле. Нічого не казала. Лише усміхалася…

Ксеня прокинулася. Сьогодні субота. Вихідний. Так легко й гарно на душі. І сонячно й тепло надворі. Поїде до мами. Відвідає батькову могилу і баби Дарки. Подякує за ікону. І треба в Дарчиному садку лад навести, листя позгрібати. Попросить сусіда Миколу, щоб сухе гілля обрізав. Скоро розквітнуть дерева. Хай тішиться Дарчина душа, коли прилітатиме на рідне обійстя…  

Ольга ЧОРНА.     

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares