Цьогоріч Герою з Гусятинщини Андрію Місяцю виповнилось би 46. Він захищав Україну ще з 2014-го. Однак, рік тому Андрій загинув і в нашій пам’яті назавжди залишився 45-річним.
Він народився у селі Крогулець, нині Васильковецької громади Чортківського району. Закінчивши школу, вступив у Чортківське медучилище, пізніше — у Тернопільський державний медичний університет ім. І. Горбачевського. Працював у сімейній медицині, лікарем у Копичинській виправній колонії, лікарем-наркологом, а згодом – головним лікарем Гусятинської районної лікарні.
Коли у 2014-му на сході країни розпочалася так звана антитерористична операція, активіст Mайдану, який пліч-о-пліч з іншими відстоював інтереси майбутнього, пішов туди без вагань. Швидко зібрав найнеобхідніше. Залишаючи молоду дружину і маленького Антона, сказав: «Хто, як не я, це мій обов’язок насамперед перед моїм сином…»
Спочатку були підготовчі курси на полігоні, де Андрій працював черговим лікарем та інструктором з військово-медичної підготовки, потім потрапив на справжню війну, на якій навчився робити те, чого раніше не уявляв.
Андрій Місяць побував у найгарячіших точках буремного сходу: Станиця Луганська, Щастя, Дебальцеве… З перших днів скуштував бойового пороху, особливий терпкий смак якого відчував довго. Служив у медичній роті 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Доля звела його з відчайдушним молодим хірургом із Закарпаття, який згодом став легендою та народним героєм — Олександром Данилюком. Команда медиків із 14 осіб, до складу якої входив і анестезіолог Михайло Ткачук із Манівців з Хмельниччини творила дива, рятуючи бійців з-під вогню та витягуючи з того світу…
«Було справді страшно, — ділився мені спогадами Андрій в інтерв’ю у 2017 році. — Свист куль над головами, вибухи гранат і розриви мін поруч. Однак швидко опановуєш себе, думаючи лише про тих, хто потребує твоєї допомоги. Під шквальним вогнем противника, міцно зціпивши зуби, виносили поранених з поля бою: в одного — відірвана рука, в іншого — нога (за вбитими поверталися пізніше). Доправляли поранених в Артемівськ у центральну лікарню так званою дорогою життя, яка пізніше перетворилася на дорогу смерті. Адже не раз наражалися на небезпеку, потрапляючи під мінометний обстріл. Їхали з відчиненими дверцятами, щоб під час руху можна було вистрибнути. І так по декілька разів на день. Що пережили, знає лише Бог…»
Однак справжнісіньким пеклом, за його словами, були дні, коли Дебальцеве опинилося в оточенні (біля села Логвинове російські танки перекрили трасу на Артемівськ). Одного за одним з усіх кінців до медиків звозили поранених, серед яких були важкі. Треба було негайно оперувати. У бригаді — лише один хірург, тому Андрій став лікарем-універсалом, як його згодом називали, і взявся йому допомагати. В автомобілі «швидкої» неможливо було працювати, оскільки в будь-який момент у нього міг влучити снаряд. Тож перенесли усе в бліндаж, який і став операційною. Так розпочалася «окопна» хірургія. Операційним столом служили лежаки, операційними лампами — світлодіодні китайські ліхтарі, хірургічними інструментами — вміст лікарської сумки Данилюка, ампутаційною пилою — шмат листової пилки для металу, кусачками — кліщі для електродротів.
«Уже в перший день оточення ми довідалися, як по-звірячому були розстріляні наші колеги-медики з медичної роти Нацгвардії. Вони рятували життя побратимів, везучи їх в Артемівськ (про оточення їм ніхто не повідомив), і наразилися на окупантів у Логвинові. Ця звістка приголомшила всіх, однак додала нам сил. Ми ще більше усвідомили, що ворог наш — смерть, тому за життя бійців ми повинні боротися не менше, ніж вони відстоюють нашу незалежність, — розповідав Андрій. — У надзвичайно важких умовах проводили операції. Кількість поранених дедалі зростала, більшість із них була в критичному стані. Не завжди достатньо було медикаментів і необхідних засобів. Доводилось працювати без світла, час від часу прикриваючи собою поранених від землі, яка сипалась від обстрілів та по кілька годин стояти на колінах. Із кожним новим пораненим і загиблим з’являлася думка, що наступним можеш бути ти. Коли сипали «Гради», ми не раз прощались із життям, але зігрівали й давали надію молитва і нестримна віра в перемогу. А ще ми пам’ятали, що нас чекають удома…
Коли надворі був 20-градусний мороз, виникали проблеми з водою, їжею, ліками, не кажучи про суто людські потреби. Ситуація постійно загострювалась, поранених не було де розмістити. Вони сиділи, лежали, висіли один на одному, в усіх підключені інфузійні системи, дехто без ноги, без руки, із розсіченою головою, з відкритим переломом стегна, звідки виступала кістка. При такій картині серце розривалося на шматки, кров холонула в жилах і ридала душа: молоді, красиві хлопці до невпізнання спотворені.
Бомбардування «Градами» частішали. Тіла загиблих вкривали територію біля бліндажу. Спроби прорвати кільце і вивезти поранених не вдавалися. У ворога не було нічого святого. Він наводив артилерію на нас, як не дивно, саме в момент, коли ми починали евакуацію. Виникала паніка. Одні поранені просили їх вбити, щоб не мучились, інші благали не залишати».
«Ви не уявляєте, — запевняв тоді мене Андрій, — що творилося в наших душах. Ми трималися і як могли підбадьорювали наших бійців. Голодні, спраглі, брудні, під звичну цілодобову канонаду важкої артилерії, притулившись один до одного, разом із пораненими втомлено засинали з думкою, що завтра буде краще. А воно, завтра, на жаль, було ще гіршим. На день по 10—15 поранених, та вбиті… Знову сортували, знеболювали, оперували, ампутували, складали тіла в чорні целофанові мішки, які вже закінчувалися…»
Досі в моїй пам’яті вимальовується картина з розповіді Андрія про те, як вони з Данилюком оперували останнього пацієнта «окопної» хірургії Олександра чи як ніжно його називали – Сашка Тарасюка з Волині, в якого майже не було шансів вижити — серйозне поранення в живіт із сильною внутрішньою кровотечею. Печінка і шлунок у хлопця були розірвані навпіл, підшлункова залоза розбита, осколок застряг у хребті. Оперували без апарата штучного дихання, без відсмоктувача крові (вибирали її пластмасовим стаканчиком), без електроножа та спеціальних голок і ниток.
Три із чотирьох годин, які тривала операція, хлопець був у свідомості, оскільки препаратів для наркозу більше не було.
«Однак він — молодець, витримав усе і вижив. Неймовірним було те, що коли ми вирішили одразу після операції зробити фото (причому єдиний за час оточення), Сашко припідняв голову й склав пальці у знак перемоги -V (на фото-авт.). Це був прояв великої сили волі і жагуче бажання жити.
Нам довелося пережити різні моменти, розуміючи, що життя на війні жертовне, нематеріальне. Нас єднали колективізм, братерство та ідея перемоги. За всі дні в оточенні ми не отримали жодної підтримки, хоча б найнеобхіднішими медикаментами (волонтерські запаси закінчувалися). Здавалось, нас покинули, забули. Єдиний вихід — вириватися з оточення самостійно. Це був відчайдушний прорив із пекла. Кожен метр був ціною в життя. Лише коли добралися до знаку Артемівськ, дихнули на повні груди. Кинулись в обійми один одного. Яке це щастя — вижити! На жаль, багато не дочекались цієї миті. Серед них наш водій Володя Дідух із Бережанщини», – розповідав Андрій.
Через рік Андрій повернувся додому. Поновився на роботі. Згодом очолив заклад, був прекрасним керівником і фахівцем, користувався заслуженим авторитетом та повагою серед колег. Проте часто говорив, що у будь-яку мить готовий повернутися на схід, бо знав, наскільки потрібен побратимам. І таки пішов. Майже за півроку до повномасштабного вторгнення росії на нашу землю.
26 лютого 2022 року Андрій Місяць загинув, рятуючи українських воїнів під Охтиркою на Сумщині. Трапилося це під час порятунку особового складу в результаті авіаційного обстрілу. Загинув під завалами будинку.
Рятував життя побратимів, а своє не вберіг…
За заслуги перед Батьківщиною відзначений орденом «За мужність» III ступеня, медалями «Учасник АТО», «За жертовність і любов до України», «Знання, серце, душу — людям», нагрудним знаком «Дебальцеве-2015» та орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
Андрій був справжнім патріотом і пішов свідомо захищати свою Батьківщину. Він сповна виконував місію військового лікаря, з самого початку свято вірив у перемогу над російським окупантом, захоплюючись мужністю українських бійців.
Ця історія для того, аби нагадати, що війна триває вже дев’ятий рік й українські захисники весь цей час проявляють надлюдські зусилля, щоб звільнити нашу землю від останнього окупанта.
Схиляємо голови перед тими, хто віддав своє життя, наближаючи нашу перемогу. Їхній подвиг ніколи не буде забутий, а ворог заплатить сповна. Світла їм пам’ять! Слава Героям!
Марія МАЙДАНЮК.
Фото з архіву Андрія МІСЯЦЯ.
