Щоб отримати прощення

Щоб отримати прощення

Пані Тетяна вкотре зібралася до колишньої подруги Насті. Поклала в кошик смаковитих, зі свого саду яблук, коробку цукерок, свіжої сметанки у слоїчку, вдягнула вишивану блузку, але далі воріт не дійшла. Щось ніяк не пускає її до Насті.

Нині має приїхати син Денис зі своїм сімейством. Уже два роки, як не були у неї. Тетяна так скучила за онуками Вікусею і Глібом! Уявляє, як підросли вони. Вона розуміє сина:  в начальники вибився, тому й не приїжджає через зайнятість. Нічого, аби йому було добре, а вона все витримає.

Боже милостивий, як важко було Тетяні одній ростити сина. Мабуть, з дівчатками легше, донька більше до матері горнеться. А в хлопчаків збитками кожна жилка пульсує. Там побився, тут – посварився, тут чужі полуниці обібрав, сусідського кота сховав… І так – без кінця краю.

Іноді в час розпуки сідала Тетяна біля портрета покійного чоловіка і зі слізьми на очах вихлюпувала йому свої жалі. Вибачалася, що це, мабуть, вона винна в тому, що Господь так рано забрав його з білого світу, залишивши одну з дитиною. Ох, як не хочеться їй думати про це, але спомини, мов реп’яхи, обліпили голову і не дають спокійно жити…

З Настею вони дружили ще з дитинства. Матері навіть одягали їх однаково, тому дехто думав, що вони сестрички. Тетянка пишалася своєю подругою, ніколи їй не заздрила. Ні тоді, коли світлина Насті не сходила зі шкільної дошки пошани, ні тоді, коли вона отримала золоту медаль. Але коли у Настю закохався Павло, хлопець її мрії, Тетяна гадала, що збожеволіє від заздрості. В той день, як хлопець послав до Насті старостів, Тетяна усі ніч проплакала. Вигадала сотню причин, аби не прийти на їх весілля.

Мабуть, недарма кажуть, у заздрості колючі очі. Через півроку Тетяна теж вийшла заміж, але заспокоїтись не могла, бо так і не розлюбила Павла. Віддаючись любощам чоловіка Семена, уявляла, що це не він, а Павло із нею. Народила йому сина Дениса.

У Насті ж народилася дівчинка, вилита мама. Відразу було видно: красунею буде, як Настя. О, як це бісило Тетяну! Її мозок розумів, що дівчинка ні в чому не винна, а серце тримала злість на цю дитину, якій згодом стала учителькою української мови та літератури. І знову заздрість вужем стискала учительку, бо у її сина були проблеми з навчанням, а Настина Оленка була відмінницею.

Чи то заздрість зробила свою чорну справу, чи така вже доля була записана Насті на небесах, – вона рано овдовіла. Одного дощового дня, коли небо розрізали блискавиці, Павло потрапив у страшну аварію, з якої  ніхто не повертається живим. Усе село оплакувало Павла. І лиш Тетяна злорадно втішалася: не попався мені – хай і їй не буде.

Час летів, як під подихом вітру. Якось Тетяна угледіла на дошці пошани світлину Оленки. Щось ніби обірвалося у ній, запекло і заболіло: усе повторюється! Роками світлина Насті тут була, а нині – її доньки! Вона ж сином не може похвалитися. Як їй дошкулити цьому дівчиську? Від людей чула, що Оленка дуже сумує за татом, майже щодня після школи вступає на цвинтар. І враз у Тетяни визріла ідея: ранити це дівча, нагадати, що батька вже не повернеш, побачити сльози Оленки.

Одного разу Тетяна дала учням завдання – написати твір про свого тата. «А ти, Оленко, і ти, Максимку, залишіть клас. В коридорі прибиральниця дасть вам іншу роботу, адже у вас немає тата», – мовила єхидним тоном. Максимко поблід, якийсь час постояв біля парти, все ще сумніваючись, чи правильно зрозумів учительку. Але Тетяна повторила свої слова, і він понуро вийшов з класу. Слід за ним у сльозах вибігла Оленка.

Прибиральниця, яка, очевидно, була в курсі того, що затіяла вчителька, дала їм завдання: позамітати коридор на двох поверхах і попідливати вазони. «Урок довгий, встигнете», – мовила.

Оленці здавалося, що вазони вона поливала не водою, а своїми гіркими слізьми. Принижена, розчавлена, вона прийшла додому. Про все розповіла матері. Настю немов окропом облили: яке право мала Тетяна чинити так із дітьми? Насміятися, довести до сліз?

Уже зранку вона була в кабінеті директора школи і про все йому розповіла. Більше того, написала письмову скаргу на Тетяну, бо виявилось, що твір на таку тему взагалі не входив у навчальну програму. Учительці винесли сувору догану. Однак Тетяна не вибачилася: ні перед дітьми, ні перед їхніми мамами. «Ти хоч уявляєш, Таню, який гарний твір написала б моя Оленка? Бо для неї тато – ангел, що оберігає її з небес. Для неї він – живий, розумієш? Як до живого, вона пише татові вірші», – кричала Настя Тетяні просто в обличчя.

Настя перестала вітатися з колишньою подругою, затаївши у душі невимовну образу на неї. Вже й рік минув, як вони обминають одна одну. І ось зателефонувала сусідка й приголомшила Настю страшною новиною: Тетянин чоловік Семен впав на будові з риштування. На тілі жодного синяка, але перелом хребта із за діянням спинного мозку виявився несумісний з життям.

За одну ніч Тетяна посивіла. Пригортала на похороні Дениска й шепотіла: «Це я, я винна, що тато помер…»

«Мабуть, з горя не тямить, що каже», – перешіптувалися люди. І тільки Настя, яка  прийшла попрощатися з покійником, розуміла її. Але слів співчуття чомусь не змогла Тетяні сказати.

Після смерті Семена здоров’я Тетяни різко похитнулось. Перенесла інфаркт, до того ж виявили у неї діабет. Їй оформили групу інвалідності.

Минав рік за роком. Оленка, як і її мама, закінчила школу із золотою медаллю. Вступила також в економічний виш, який у свій час закінчила Настя. Вийшла заміж за гарного хлопця, який став для Насті сином. Двох онуків, як двох сонечок, подарували вони Насті. З приходом зятя Михайла ніби заново розцвіло їхнє обійстя. Хто не йде – милується сучасним оновленням, гарною альтанкою, розкішним квітником, де охоче трудиться Настя. Залучає до праці онучат. І хоч, як і Тетяна, вона більше не вийшла заміж, самотньою себе не почуває, бо огорнута турботою і любов’ю рідних людей, яким теж щодня, щомиті віддає тепло свого серця.

Вибився в люди і збитошник Денис. Одружився, створив сім’ю і виїхав далеко від дому. Сум закрався у кожному кутику Тетяниної оселі. Ніби порожньою стала душа. Серце крається, коли бачить, як щаслива Настя йде з онуками до церкви. Тяжко Тетяні без неї. Чи їй розуму бракнуло колись, що познущалася з її дитини? Чого вона домоглася тим? Сама вибудувала стіну відчуження між ними, яку уже багато літ не може розвалити. Гордість не дозволяє? Але кому потрібна така гордість, яка розлучає близьких людей? Настя ж, по суті, сестрою їй була…

Якось на сповіді Тетяна про все розповіла священнику. Той, уважно вислухавши її, мовив: «Якщо є покаяння – має бути і прощення». Та чомусь за ним ніяк не наважиться Тетяна піти до Насті. Ось і нині весь день чекала на своїх, стільки улюблених страв їм наготувала, а вони знову не приїхали.

За роздумами почула дзвінок від Дениса. Син знову посилався на роботу, на зайнятість. Чемно вибачався. Тетяна згідливо кивала головою, обважнілою худою рукою витирала сльози, а серце розривалося на шматки. У ньому були стільки розпуки й болю, що не в силі одній знести це. І Тетяна, взявши в руки кошик зі смакотою, пішла до Насті. Щоб отримати прощення, назавжди припинити між ними війну…

Марія МАЛІЦЬКА.    

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares