«Шукаю дружину для зятя»

«Шукаю дружину для зятя»

  Пані Євгенія неохоче збирала за кордон доньку Ірину. Ну, що їй бракує? Є в хаті хліб і до хліба. А те, що її чоловіка Миколу скоротили на заводі – це не біда. У нього золоті руки, а такі швидко роботу знаходять. Тай донькам Насті і Вікторії потрібна мама.

 Але ні: поїду і все – заявила Ірина. Тим паче туди кличе її подруга Тетяна. Уже й роботу їй підшукала. «Я сумувати буду. Бережи себе там, кохана», – мовив Микола на прощання.

 Тетяна зустріла Іру з широкою усмішкою на устах. Аж стрибала від радості. Наче зустріла в пустелі свою людину і тепер їй не буде самотньо і страшно. «Я дуже рада, що ти приїхала. Тут багато наших земляків, але ж ти і надалі залишаєшся моєю найкращою подругою», – тричі, по-італійськи поцілувала Таня Ірину і повела до таксі. «Ідемо до мене. Відпочинеш від села. А роботу тобі обов’язково знайдемо», – щебетала розпашіла Тетяна.

 Іра насторожилася. Як так? Адже Таня казала, що у неї одразу буде робота. По-сусідству із нею доглядатиме стару сеньйору, як і Тетяна, котра ніби не чула її слів. Щось говорила і говорила про своє.

 Вони зійшли з таксі біля розкішного дому, що височів в обрамленні великого саду. «Ось тут я і живу», – сказала Таня. Весна дихала свіжим повітрям, запахом троянд піднімала Ірині настрій. Вона здивувалася, що для неї заздалегідь був накритий святковий стіл. «Ти ж казала, що тут на ранок смакують кавою з легким сніданком, а я бачу  стільки добра», – усміхнулася Ірина. «Це заради тебе старалася», – відповіла Таня.

Минуло два тижні, як Тетяна буцімто шукала роботу для подруги, але не могла знайти. Заспокоювала: іноді наші по півроку без роботи сидять. Але тут їх ніхто в біді не лишає. Сходяться біля церков, де надають їм допомогу одягом, взуттям, продуктами. Іноді земляки допомагають. І це нормально. А їй, Ірі, мовляв, ще й пощастило, бо живе у Тані комфортно, щодня овочі, фрукти є.  Хіба у селі таке було? Іра гірко посміхнулася: не було.

 Якось Таня сповістила, що завтра приїжджає син старої сеньйори. Разом із дружиною,  котра хворіє онкологією, перенесла складну операцію. Тепер Тетяні додасться роботи, тим паче, сеньйор Сальваторе, хоч і добрий, але дуже вимогливий. «Попроси, щоб мене тут залишили. Усе-таки – удвох буде легше», – мовила Іра. «Ти права – гарна ідея. Тим більше, колись тут справді ще одна жінка працювала», – лукавими бісиками в очах блиснула на неї Тетяна.

 Після вечері попросила Іру вислухати її. «Присядь, хочу поговорити з тобою. Прошу, не віднікуйся, а добре подумай. Ще раз повторюю – тобі справді щастить».  І Тетяна стала викладати, що від завтра входитиме в її обов’язки.  Ірина не розуміла: Таня уже попросила за неї? Після напруженої паузи Таня продовжила: «Будеш розважати Сальваторе. Розумієш? Дружина у нього важкохвора, то хтось мусить її замінити. Адже сеньйор ще такий молодий», – опустивши очі мовила Таня.

 Ірина стрепенулася: як це? Вона ж іще зовсім не знає цього чоловіка. І взагалі, що означає оце «розважати»? Тетяна почервоніла і зізналася,  що з самого початку знала, навіщо кликала сюди Ірину. Усе було домовлено із Сальваторе заздалегідь. Йому дуже подобаються українські жінки, а Ірину він підгледів у соцмережі, коли вони розмовляли з Тетяною. «Красива. Клич сюди!» – сказав. Був відвертий з нею, бо знав, що Таня у вільний час зустрічається з його другом Карло.

«Лишня копійка не завадить. І молодість даремно не пропадає. Ти гадаєш, твій Микола нікого не знайшов? Не вір, чоловіки усі однакові», – торохтіла Тетяна і з кожним словом наче вбивала гострим цвяхом у мозок Ірини. «Що ти таке кажеш, Таню! Мій Микола любить мене. І доньок наших обожнює», – зі сльозами на очах мовила Іра. Вона уже пошкодувала, що приїхала сюди, повірила в щирість Тетяни, якій, як сама зізналася, щедро заплатили за те, що підібрала синьйору гарну жінку. «Не панікуй. Побачиш його і будеш по-іншому думати», – переконувала Ірину Таня.

Іра не спала усю ніч. Зранку Тетяна сповістила, що Сальваторе з дружиною уже повернувся. За звичкою вийшов у сад на пробіжку. «Причепурися і вийди до нього», – мовила Таня. Ірині захотілося назад у село, де усе так просто і легко. Але ж вона чималу суму Тані заборгувала. Та й соромно повертатися ні з чим. Що скаже рідним?

«Чого ж ти заціпеніла? Йди в сад!» – наказовим тоном мовила Тетяна.

Світ закружляв Ірині перед очима, коли на сходинах стикнулася із сеньйором, що вже повертався з прогулянки. Він усміхнувся, легенько торкнувся її руки і привітався. Таня не раз говорила, що він вродливий, але щоб настільки – вона собі не уявляла. Серце забилося шалено, як у наполоханої пташки. Здавалося, ось-ось вискочить з грудей. «Красень, правда?» – спитала Таня. І загледівши розгубленість в очах Ірини, мовила: «Можеш не казати, й так зрозуміло. Увечері він зайде до тебе».

Ірині хотілося, щоб той день не закінчувався ніколи. Сподівалася, що Сальваторе іще нині не зайде, усе-таки з дороги повернувся. Але вона помилилася. Здригнулася, коли почула легенький стукіт у двері. Знала, мусить відчинити, бути привітною, слухняною, щоб не розчарувати Сальваторе.

Він дістав з пакета вино, дорогі цукерки і фрукти. Налив у келихи. «За нас!», – сказав усміхаючись. Легкий  хміль обдав її ніжною хвилею. Теплі руки сеньйора пригортали її розслаблене тіло, а гарячі губи міцно вп’ялися у її уста, що теж скучили за поцілунками. Ще до поїздки в Італію Ірина вивчала з Танею чужу мову і тому добре розуміла, що Сальваторе шепоче їй: «Відтепер ти – моя! Я оберігатиму тебе, моя панно! Покажу прекрасний світ! Тільки будь мені вірною!»

 Місяць казкового раю злетів швидко і сеньйор щедро заплатив Ірині. «Кожен заробляє по-своєму», – колись сказала їй Таня і тепер вона теж була такої думки. Виправдовувала сама себе: ніхто ж не дізнається, а толк – буде.

За короткий час Микола виставив світлини у соцмережі, відзвітувавши, куди витратив кошти, які надсилала Ірина. Зробив ремонт у домі, поміняв меблі, накупив модних одяганок донькам. Душа Ірини раділа. Зловила себе на думці, що не хоче більше в село. Щоночі потопала в коханні з Сальваторе, не соромилася просити в нього коштів на власні забаганки. Усе рідше передавала пакунки додому, витрачала кошти на себе. Давно не появлялася у соцмережах, щоб не бачити благальних оченят доньок, які говорили: «Мамочко, повертайся! Ми скучили!» Тепер вона жила заради свого сеньйора, який став її сонцем, повітрям, без якого не могла дихати. Ірина не знала, що про її зраду знав уже Микола, батьки, приховуючи від дітей.

 Минав рік за роком. Помер її батько – раптово, пораючись біля пасіки. Мати заборонила сповіщати про його смерть Ірині. «Гидую нею. Італійка безсоромна! Як колись помру – теж не сповіщай», – сказала Миколі. Жінка жаліла зятя, котрого мала за рідного сина. Боялася, щоб теж, як і її чоловік, раптово не покинути білий світ. Що тоді робитиме Микола один? Йому ще дітей вивчити треба, в люди вивести. І одного дня в її голові блискавкою заясніла думка: вона напише оголошення в газету і сама відвезе до редакції, щоб чимшвидше опублікували. Так, як думає, як вміє. «Шукаю дружину для свого зятя. Він добрий батько своїм донькам, а мені – як син».

У райцентрі заодно зайшла до нотаріуса, щоб зробити дарування обійстя на трьох: зятя і внучок Насті та Вікторії. Наче відчувала, що через тиждень не зможе звестись з ліжка. «Інсульт», – констатували лікарі. Шість днів боролися за життя Євгенії, але Господь покликав її до себе.

 До Миколи телефонували і писали жінки з різних куточків країни. Він дивувався витівці свої тещі. Серед усіх  – зачепив його лист жінки на ім’я Анна. Молода вдова приїхала до них зі своїм п’ятирічним синочком. Невисока, худенька, з великими голубими очима, вона випромінювала світло і тепло. Зуміла знайти ключик до серця Миколи і протоптати стежечку до його доньок. Смачно готувала, шила, поралася на господарці, ходила з дітьми в ліс по малину, ожину, гриби. Крутила заготовки на зиму і ніколи не сиділа без діла.

 Якось Сальваторе до Ірини не прийшов. Всю ніч вона не могла заснути: невже розлюбив? Зранку вийшла в сад, де він бігав доріжкою. «Що сталося, милий?» – спитала. Він глянув на неї якимсь злим, чужим поглядом. «Не до тебе тепер. Бізнес мій занепадає, нема коштів платити тобі за любов. Ще й подруга твоя своєї частки вимагає. Набридло це все. Хочеш – шукай інший дім», – сказав і пішов. Ірина ніби заклякла.  Що це – страшний жарт? Чи просто розіграш? О, як їй знову захотілося додому! Цілу вічність не чула рідних. Сльози покотилися по обличчі, по дорогих коралях, які подарував їй Сальваторе.

Тремтячими пальцями набрала номер. «Дзвінок через вісім років, Ірино? Навіщо? Тепер тут тебе ніхто не чекає. У доньок є інша мати. У мене – дружина. Батьки на цвинтарі спочивають. Як бачиш, не маєш до кого їхати. Не тривож нас більше і прощавай», – почула вона у слухавці голос Миколи.

Ірина безпорадно дивилася на Тетяну, яка стояла за її спиною: «Що робити маю?» «Я тебе силою сюди не тягнула. Треба було, мов жар-птицю, тримати щастя у своїх руках, а ти його відпустила. Роби, як знаєш. Не маленька уже», – відповіла Тетяна.

Марія МАЛІЦЬКА.      

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares