Пригадуєте ці рядки із «Маминої світлиці» незабутнього Ігоря Білозіра – на слова його друга, поета Богдана Стельмаха? Я навіть не беру цих рядків у лапки, адже ця неймовірно хвилююча пісня – майже про кожну світлицю в кожній українській хаті… Не теперішній, на жаль: сучасні сільські оселі стали інакшими – сучаснішими і заможнішими. Принаймні, більшість із них. Але натомість щось зникло… Назавжди, як дитинство. Зникло, але не забулося. І живе собі тихесенько у глибині серця, аби час від часу зринути в пам’яті щемко й ніжно.
Власне, сама «Мамина світлиця» теж змінилася. І хоч як чудово співає її Василь Зінкевич, мені більше до серця виконання цієї пісні Ігорем Білозіром – творцем музики до цієї та багатьох інших воістину українських, воістину незабутніх пісень. Адже Ігор устиг заспівати «Світлицю» ще тоді, коли з неї не зникли найсвітліші, найщиріші рядки:
Скільки себе пам’ятаю –
білим обрусом цвіла.
В нашій світлиці, я знаю,
завше неділя була.
А перед ними –
ще тремтливіший спогад:
В тиші світлиці урочій
серцем читало дитя
Добрі Тарасові очі
і золоте вишиття.
Думаю, ці рядки з пісні, створеної не раз заборонюваних радянською владою Стельмахом і Білозіром, зникли не випадково. Адже тоді іще жив Брежнєв. То в кого, окрім нього, могли бути добрі очі? В якого такого Тараса – навіть якщо він Шевченко? Так що можна вважати, Богдан з Ігорем іще не сильно постраждали – Володимира Івасюка за його незбориму любов до України його та її ненависники взагалі вбили.
Однак це тема іншої розмови – про те, як знайшли один одного Стельмах та Івасюк. Невдовзі до них приєднався відчутно молодший Білозір. Якого уже в незалежній Україні українофоби теж зжили зі світу.
Сьогодні ж… Можливо, це прозвучить дивно, але за повернення до «Маминої світлиці» та багатьох інших призабутих українських пісень, що практично стали народними, я вдячна найперше Святославу Вакарчуку. І вже потім творцям стрічки «Століття Якова», котра недавно дебютувала на «1+1». Створений цей мінісерал за романом волинського журналіста Володимира Лиса. Котрого донедавна ми знали переважно як народного синоптика.
А перед кінодебютом, хто не забув, була часто повторювана реклама «Століття…». Із неї, правда, найбільше запам’яталися пісня і голос Вакарчука:
Сльози твої дівочі
стали перлинами
Нового світлого дня…
Ще тоді, під час рекламування, я подумала: Вакарчук своєї пісні до безталанної кінострічки нізащо не віддав би! Тому треба буде обов’язково її подивитися. Тим паче, що сучасне україномовне кіно в Україні й досі, як те не боляче, рідкість.
Правда, «1+1» це не стосується. Майже у всіх кінострічках, починаючи від вітчизняного «Останнього москаля» і закінчуючи турецькими «Осколками щастя», герої розмовляють чудовою українською мовою. Навіть юний москалик до кінця серіалу її вивчив…
«Століття Якова» не стало винятком. Українська мова в героїв – справжня! У сенсі, що не абсолютно літературна, а така, як у реальному західноукраїнському житті. І це – мова акторів, котрих донедавна я вважала російськими. Аж ні! Просто кілька років тому в незалежній Україні україномовне кіно дихало на ладан.
На щастя, не дали вмерти. Воскресло!
Вакарчукова ж «Не йди!» стала для «Соліття Якова» саундтреком. Господи, яке важке і чуже слово! Хоч і не російське…
А поки новий серіал готували до показу, я переслухала десятки пісень «Океану Ельзи». Починаючи від «Все буде добре» і «Я не здамся без бою» – й закінчуючи «Хтось у небо летить» і «Не твоя війна»…
Остання взагалі вразила: і кліпом, і кожним рядком. Не кажучи вже про приспів:
Гілля калин похилилося…
Мамо, кому ж ви молилися?
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей не твоя війна?
Після Вакарчука я переслухала Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича – у чорно-білому форматі початку сімдесятих років минулого століття. Але хіба «Червоній руті», «Смерічці» та «Водограю» важливі телекольори? Ні, талановиті пісні навіть у чорно-білу радянську епоху були яскравішими і барвистішими за все на світі…
А потім я віднайшла «Пісню про рушник», «Чорнобривці» та «Два кольори» з голосом геніального Дмитра Гнатюка. Який навіть у глибокій старості співав натхненно й неповторно – так, наче йому було 20. Й ані на день більше!
І, нарешті, «Ясени»… Високі й дужі обереги майже кожного українського села. Саме ясени споконвіку тримали й нині тримають на своїх крислатих міцних плечах густі й важкі хмари, захищають наші села від злющих вітровіїв. Дерева-довгожителі, витривалі й спокійні, як селяни. Ясени останніми вкриваються листям навесні. Й останніми неохоче позбуваються його – аж до кінця осені…
Окрім Дмитра Гнатюка чудово виводить «Ясени, ясени, бачу вас за селом край дороги…» й Микола Кондратюк. Послухала я цими днями і його. І раптом серед виконавців бачу: наші «Ясени» співає Євген Дятлов, російський актор. Отой, із безкінечних «Ментів» та «Вулиць розбитих ліхтарів». Котрий разом із Андрієм Макаревичем, Лією Ахеджаковою, Ельдаром Рязановим, Дмитром Дюжевим та ще цілою низкою російських митців категорично засудив як анексію Криму, так і окупацію Донбасу найманцями Путіна. Тому…. Ану ж і Дятлова послухаю у « Ясенах» – з його російським акцентом?
Уявіть собі, жодного акценту!
Виявляється, виріс уродженець Хабаровська Євген Дятлов в українському Нікополі, куди перебралася його мама – після смерті чоловіка. Тож співає Євген і «Ясени», і «Ніч яка місячна», і «Несе Галя воду», як корінний українець. При тім, по-справжньому голосистий…
Власне, то ж не «відкриття Америки», що далеко не всі росіяни українцям – закляті вороги. Навіть під час війни. І навіть в одній родині вони бувають абсолютно різні. Візьмімо хоча б рідних братів – кінорежисерів: Микиту Михалкова і Андрія Кончаловського. У той час, коли перший готовий лизати і лиже Путіну руки – й не тільки руки, другий ненавидить цього напівбожевільного фюрера всіма фібрами своєї творчої душі. Й відверто говорить та пише про це.
Втім, пора мені вернутися до неймовірно дорогих моєму серцю й, тим не менше, призабутих рядків із «Маминої світлиці». Адже вони – про моє і моїх ровесників та ровесниць дитинство і юність. Світлі, іноді – майже казкові… Хоча зчаста – й дуже бідні.
Але все одно з ніжно голубими – як небо в серпневу спеку – стінами чистих-пречистих світлиць.
Із вишиваними рушниками над образами святих, світлинами родичів і портретом Шевченка…
З білим обрусом на столі. Із домотканого, як і рушники, полотна. Маминими руками напряденого, витканого, вибіленого на сонці. Й аж потім – вишитого.
З розкішними миртами, папороттю і розмаєм-розмарином на підвіконнях.
З чистою постіллю, що влітку пахла сонцем, а взимку – морозом.
І завжди скрізь підметено та збризкано криничною водою – і в хаті, й на подвір’ї, і навіть – за воротами… При цьому мама завжди у білесенькій хустині та ще й тихою піснею на вустах. Як тяжко не було їй, якими безкінечними не були колгоспні бурякові, кукурудзяні чи картопляні гони. А ще – домашні турботи, господарка. А мама завжди спокійна, усміхнена – навіть крізь сльози, та ще й зі своїм тихеньким співом… Скільки пісень вона тримала в пам’яті – того я вже ніколи не дізнаюся…
І такою була не тільки мама. Співучим, роботящим, а ще невтримним до читання був батько.
А отже, такими були мільйони й мільйони українських матерів і батьків. На яких щохвилини – навіть у найбезбожніші часи – з-під золотого вишиття рушників дивилися добрі очі святих і Тараса… Вічні обереги кожної оселі, як ясени – обереги кожного села…
Так що, спасибі вам, творці «Століття Якова», хоч вас уже й почали словесно розпинати деякі заздрісні критики. Від мене ж усе одно – спасибі!
За те, що повертаєте до життя українське кіно – для українців і світу. А мене – ще й до наймелодійніших на землі українських пісень. У дитинство, яке, наперекір усім нестаткам, було світле й щасливе. Де все було, як у казці. А головне – живі мама й тато, співучі й невсипущі.
І вам дякую, Святославе Івановичу на прізвище Вакарчук. За те, що будучи дипломованим фізиком, більше того, кандидатом фізико-математичних наук, у душі залишилися ліриком. Абсолютним! Адже пісні «Океану Ельзи» допомагали й нині допомагають жити всім: від воїна на передовій до першачка у школі.
Вчать любити Україну і боротися за неї.
Вчать не цілувати руки брехні.
І, що теж украй важливо, допомагають вірити: все у нас буде добре!
