«Вона дуже любила людей і рідний Тернопіль»: відкрили меморіальну таблицю Праведниці народів світу Ірині Максимів (фото)

«Вона дуже любила людей і рідний Тернопіль»: відкрили меморіальну таблицю Праведниці народів світу Ірині Максимів (фото)

Минулої неділі у Тернополі на вулиці За Рудкою, 4 відкрили меморіальну таблицю Ірині Максимів з родини Саїків. Це корінна тернополянка, яка в роки війни разом із батьками допомогла врятуватись 16 євреям. За це у 2006 році жінка отримала відзнаку “Праведник народів світу”.  Але ще Ірина Максимів зберігала у своєму серці багато теплих спогадів про Тернопіль, вона ніби уособлювала душу нашого міста і пам’ять про його минуле.

«Ми думали, що так, як є, буде все…»

Ірина Максимів – корінна жителька Тернополя. Вона була свідком боїв за місто під час Другої Світової війни. Родина пані Ірини на початку ХХ століття мешкала на вулиці Нижній Подільській. Її батько Онуфрій був довголітнім адміністратором готелю “Подільський” (згодом «Україна»). Саме там познайомився з майбутньою дружиною Анною, яка працювала там же господинею.

Ірина Максимів мешкала на тернопільському Загребеллі останні 60 років свого життя. Вона дуже любила, коли до неї приходили люди. Радо чекала у гості знайомих і незнайомих, журналістів, краєзнавців, людей, які любили Тернопіль, завжди ділилася своїми спогадами, розповідала історію, яку прожила, і пригощала чимось смачненьким.

«Я пам’ятаю з дитинства, коли були спокійніші часи, у бабусі в будинку завжди були відчинені двері навстіж – це, мабуть, ще одне свідчення того, що душа її також була відкрита, – пригадує онука Ірина. – Коли я пробігала повз її будинок, ці відкриті двері не давали його оминути. У хаті завжди смачно пахло тістечками. Вона запрошувала мене в хату і хотіла нагодувати (усміхається)… Моя бабуся була неймовірна. Дай Боже кожному залишити такий слід у людських серцях».

Ірина Максимів померла 25 липня 2020 року через інсульт. Їй було 88 років. Про те, що варто зробити меморіальну таблицю, вирішили майже одразу і почали збирати кошти. Таблицю змонтували на стіну будинку, де пані Ірина жила майже 60 років.

Ескіз створив скульптор Дмитро Малярчук. Виготовили таблицю з бронзи у Львові. На ній зображена  Ірина Максимів – така, якою її пам’ятають рідні і близькі. Також викарбували її фразу, яку вона любила говорити, з теплотою згадуючи життя до війни: «Ми думали, що так, як є, буде все…».

– Ця фраза символічна і говорить, наскільки ми не цінуємо момент життя, в якому ми живемо, не оцінюємо швидкоплинність часу. Вона філософська і актуальна завжди, – каже скульптор Дмитро Мулярчук.

На відкриття дошки зібралося біля півсотні людей. Вони ділилися спогадами про унікальну жінку, яка була уособленням пам’яті про минуле Тернополя.

  • Я щиро надіюся на те, що ця меморіальна дошка спонукатиме всіх нас більше цікавитися минулим наших предків, життям наших бабусь, дідусів, спонукатиме нас переосмислювати минуле, – зазначив під час відкриття пам’ятної таблиці тернопільський краєзнавець Тарас Циклиняк, який, власне, ініціював її встановлення.

«Ірина Максимів цілковито змінила мій погляд на минуле Тернополя»

Спогади Ірини Максимів Тарас Циклиняк зберіг на відео. Останні 6 років він активно спілкувався з нею, записував її на камеру і викладав у соцмережі.

  • Завдяки цьому спілкуванню мій погляд на минуле Тернополя змінився цілковито, – розповів краєзнавець. – Пані Ірина дуже багато розповідала про наше місто, його мешканців, будинки, події. Вона могла говорити 2,5 години, не зупиняючись. З одного боку, це були теплі та дуже приємні спогади про життя у Тернополі в 30-50 роках, а з іншого – про багато трагічних подій, зокрема тих, що відбувалися під час війни. Насправді спілкування із старожилами дуже цікаве. Їх не потрібно нічого питати. Ти просто приходиш, приносиш щось солодке до чаю і мовчиш. А вони діляться спогадами, тим, що їм дороге, і безкінечно розповідають про минуле…

За словами Тараса Циклиняка, саме після знайомства з пані Іриною завдяки меценатам і небайдужим з’явилися бронзові копії будівель довоєнного Тернополя, макети пам’яток, які не збереглися до сьогодні.

  • Все завдяки таким людям, як пані Ірина, які вміли простою мовою розповісти про складні речі, – додає Тарас. – Які вміли нас захопити минулим Тернополя, побачити ці події їхніми очима.

На основі розмов із Іриною Максимів Тарас Циклиняк видав 10-й том із циклу книг «Дитинство Тернополя»  під назвою «Дитинство Ірусі Саїк». Тарас зізнається, якби пані Ірина була жива, то книжка досі не побачила б світ. Смерть довгожительки спонукала йог взятися за роботу, аби об’єднати її розповіді за всі шість років спілкування і зберегти цей справжній скарб для нашого міста. За 2 місяці активної роботи Тарас перетворив півтори тисячі записів розмов на книжку на майже 600 сторінок.

– Це побутові спогади про Тернопіль, його мешканців, будинки та події, – розповідає Тарас Циклиняк. – Це книжечка про наших бабусь і дідусів, кулінарію, починаючи від того, як одягалися, до того, як в ті часи сварилися. Звісно, що у цих спогадах трапляється плутанина з цифрами, інші неточності, які пам’ять літньої людини вже не змогла зберегти точно впродовж 50-70 років. Але я намагався в цій книзі не давати суб’єктивних вражень, не нав’язувати свою думку. Важливим було передати спогади, ту інформацію, яку  пам’ятала пані Ірина. Я цілком свідомий, що в багатьох речах вона могла десь помилятися, але я залишив, як це було.

Попри якісь образи й  прикрощі війни, в неї було багато простих, але мудрих фраз, пригадує упорядник.

– Наприклад, “Бомба не рахувалася з тим, що то є твоя хата”. Це прості речі, але ти закриваєш очі, повторюєш їх і розумієш сприйняття світу цієї людини, життєві обставини, в яких вона була у той час.

«Це історія про людяність, яку зуміли зберегти в найскладніших обставинах і небезпеці»

Родина пані Ірини Максимів відома не лише в Україні тим, що під час війни разом з батьками вони зуміли врятувати від смерті 16 євреїв. Їй тоді було 11 років. Батьки пані Ірини дев’ять місяців переховували в погребі власного будинку на території німецького генштабу євреїв, ризикуючи життям всієї родини. За це їм дали звання «Праведників Народів Світу», а їхні імена увічнили в меморіальному комплексі Яд Вашем на Горі Пам’яті в Єрусалимі

Пані Ірина була учасницею проєкту, який продюсував Стівен Спілберг: «Назви своє ім’я». В основі фільму – відеосвідчення про Голокост, зібрані Фундацією «Shoah» в Україні. Люди, які вижили в 1941-1942 роках, розповідають в інтерв’ю, як їм вдалося врятуватися від неминучої загибелі. Спогади Ірини Максимів режисери записали в 1994 році в Тернополі. У розмові з нею Стівен Спілберг зізнався, що дуже вражений благородністю її сім’ї.

  • І мама, і  бабуся з дідусем були людьми великого серця, – каже Оксана Назарчук,  донька Ірини Максимів. – Вони врятували 16 євреїв. Це було непросто, це був справжній подвиг. Не раз їм загрожувала смерть, але, на щастя, все закінчилося щасливо. Я щиро вдячна усім, хто долучився до встановлення меморіальної дошки. Для нашої родини це дуже важливо.

Тарас Циклиняк зізнається, зібравши спогади жінки, він переконався, що це історія про людяність. Про вміння в людині бачити людину, незважаючи ні на що.

  • А ця меморіальна дошка – нагадування про покоління людей, які, незважаючи на надзвичайну небезпеку та загрозу для свого життя і своїх рідних, рятували інших людей і залишалися людьми, – додає Тарас Циклиняк. – Наперекір обставинам, які під час війни спонукали до виживання і змушували робити вчинки, які не близькі до людяності. Найважливіший урок, що дає нам своїм життям Ірина Максимів та її батьки, яких вона так любила: «Потрібно вміти завжди залишатися людиною». Ця дошка нагадуватиме усім нас про це…

Юля ТОМЧИШИН, фото авторки, Павла Балюха і Тараса Циклиняка.


About The Author

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"






Loading...



Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares