Тоді я ще не знала, що так сильно любитиму осінь. Тобто, я уже її любила, але не розуміла цього. Пасла корову після уроків, щось читала (як завше), дивилася на стерню, на бузьків у небі. Так сумно ставало на серці і слізно, коли дивилася на бузьків, на їх прощальний круг, прощальний ключ… Але щось, чи хтось забирав швидко той смуток, бо краса така забарвлювала землю, що неможливо було довго сумувати.
То осінь змивала мою журбу, то осінь мене радувала. Але я тоді ще не розуміла чому так хороше, чому так райдужно, чому так дивно і незбагненно саме тепер, саме восени? Я тоді ще не знала, що так полюблю осінь, що уже її люблю, що вона тече разом з кров’ю по моїх венах, що вона стала частиною мого серця, що обплутала мене, огорнула, обвила, поселилась у мені, прижилась.
Якщо дерево було кволе, то тато відрізав від нього щепку і прив’язував її до здорового, міцного, «прищеплював» і те здорове давало життя кволому, і те «чахлее» могло рости, давати плоди. Тато «прищеплював» грушу сортову до груші-дички і які ж були на ній великі соковиті груші! Отак і ми з осінню у парі йдемо: не знаю хто до кого «рищеплений», «привитий», але знаю, що восени я гостріше, палкіше, сильніше відчуваю життя! Осінь мені солодка, солона, пахуча! Осінь – це помаранчевий, жовтий, червоний! Саме восени хочеться насолодитися і кольорами і смаками, і днями… Бо скоро природа порине у сплячку, але поки що вона у фазі пристрасті, родючості. Хай танцює осінь, хай творить… «Прищеплюсь» до неї, візьму її соків, кольорів і відтінків, щоби мати силу пережити зиму… Щоби мати силу дочекатись наступної осені, наступних осеней…
А я й не знала, я тоді ще навіть не знала, що так сильно любитиму осінь…
Неля ДРИБОТІЙ.
